рус | укр

Главная

Контакты

Навигация:
Арсенал
Болезни
Витамины
Вода
Вредители
Декор
Другое
Животные
Защита
Комнатные растения
Кулинария
Мода
Народная медицина
Огород
Полесадник
Почва
Растения
Садоводство
Строительство
Теплицы
Термины
Участок
Фото и дизайн
Хранение урожая









А)подружжя;

б)членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в)співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження зе­мельною ділянкою спільної сумісної власності здій­снюються за договором або законом.

Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Поділ земельної ділянки, яка е у спільній сумі­сній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визна­чення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

27.Зміст права власності на землю.

Право власності на землю — це право володі­ти, користуватися і розпоряджатися земельними ді­лянками.

Право власності на землю набувається та реа­лізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються від­повідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Правомочність володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володін­ня тією чи іншою земельною ділянкою робить можли­вим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна викорис­товувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власнос­ті має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного се­редовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливіс­тю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.

Право володіння може належати не тільки власни­ку, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійс­нювати його, але цілком зберігає можливість мати зе­мельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна.

Право володіння однією і тією ж земельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Вла­снику, окрім права володіння, належать також право­мочність користування та розпорядження. Інші ж во­лодарі, як правило, повністю позбавлені права розпоряд­ження і мають право користування в межах, встанов­лених договором з власником (наприклад, оренда зе­мельної ділянки).

Правомочність користування — це право влас­ника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки земельних ді­лянок як об'єктів права власності, під користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуа­тації для наданих цілей шляхом витягу з них їх ко­рисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником на­лежати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовим призначенням землі.

Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власни­ком і гарантована йому можливість учиняти дії, спря­мовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам пра­ва у власність).

28.Основні права й обов'язки власників земельних ділянок та межі їх належного здійснення.

Власники земельних ділянок мають право:
а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
б) самостійно господарювати на землі;
в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Власники земельних ділянок зобов'язані:
а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в) своєчасно сплачувати земельний податок;
г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;
ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.

29.Поняття, особливості та принципи права землекористування.

Право землекористування є системою закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів.

Право землекористування як важливий правовий інститут правомочності землекористувача і земельного правовідношення ґрунтується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені у загальних принципах земельного законодавства, передбачених ст. 5 ЗК, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, є складовою частиною змісту прав і обов'язків землекористувачів тощо. Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне використання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу виробництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів тощо. Не всі ці принципи належать до права землекористування, у зв'язку з чим вони не дістали повного відображення у земельному законі. Цим обумовлюється необхідність розгляду деяких з них стосовно до права землекористування.

 

30.Право постійного землекористування.

Згідно зі статтею 92 Земельного кодексу Право постійного користу­вання земельною ділянкою.

1. Право постійного користування земельною ділянкою - це право воло­діння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель держав­ної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здій­снення земельної реформи та законодавче закріплення різних форм влас­ності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного земле­користування.

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут це право являє собою сукупність однорідних правових норм, що визначають підстави, умови та порядок виникнення, здійснен­ня, зміни та припинення права на використання земель.

Право землекористування як правовий інститут є похідним від ін­ституту права власності на землю. Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю. Право постійного користування земельною ділянкою - це самостійний різно­вид права землекористування, особливість якого полягає в тому, що воно здійснюється без заздалегідь визначених термінів.

Виникнення права постійного користування земельною ділянкою пов'язане з переходом земельної ділянки від власника до конкретного по­стійного землекористувача зазначених правомочностей щодо володіння і користування землею. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації цих правомочностей.

Право володіння земельною ділянкою полягає в тому, що конкретна особа - землекористувач - набуває можливість здійснювати господар­ське «панування» над цією земельною ділянкою. Право користування - це визнані законом можливості використання постійним користувачем земельної ділянки її корисних властивостей для задоволення власних матеріальних та інших потреб.

Конкретний зміст правомочностей володіння і користування по­стійного землекористувача визначається законом. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земель, що перебувають у державній або комуналь­ній власності. Перелік таких земель визначається ст. 83 і 84 ЗК. Так, від­повідно до ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, а також земельні ділянки за їх меж­ами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, скве­ри, бульвари тощо); землі лісового та водного фондів, крім випадків, ви­значених ЗК тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До державних земель, зокрема, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають на­ціональне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення тощо.

Об'єктом права постійного землекористування є певна, індивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній або комунальній власності, закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням, тобто надана для конкретної цілі.

Об'єктами цього права є земельні ділянки, які надаються з усіх кате­горій земель, що належать до державної чи комунальної власності. Такі земельні ділянки, як правило, не підлягають передачі у приватну влас­ність і призначені для забезпечення публічних інтересів.

Суб'єктами права постійного землекористування можуть бути лише державні та комунальні підприємства, установи та організації, тобто юридичні особи (ч. 2 ст. 92 ЗК). Це фактично означає, що не можуть ви­користовувати земельні ділянки на праві постійного землекористування фізичні особи та іноземні юридичні особи.

Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 80) вважає організацію, створену і зареєстровану в установленому законодавством порядку. Залежно від порядку створення закон розрізняє юридичні осо­би приватного права та юридичні особи публічного права. Саме останні можуть набувати статусу постійних землекористувачів. Вони створю­ються розпорядчими актами Президента України, органу державної вла­ди або органу місцевого самоврядування і функціонують для здійснення завдань публічного характеру.

Серед організаційно-правових форм юридичних осіб виокрем­люються установи та підприємства.

Установою вважається організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом

об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ст. 83 Цивільного кодексу).

Підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має статус юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (дохо­ду)-

Самостійними видами підприємств залежно від форми власності ви­ступають, зокрема, комунальне підприємство, засноване на власності від­повідної територіальної громади, і державне підприємство, засноване на державній власності.

Здійснюючи господарську діяльність, пов'язану з використанням зе­мельної ділянки, юридична особа набуває земельних прав і виконує зе­мельні обов'язки, тобто набуває статусу постійного землекористувача.

31.Право орендного землекористування. Умови та порядок укладен­ня договору оренди земельної ділянки.

Земельний кодекс України максимально враховує різноманітні ас­пекти земельних відносин в умовах ринкової економіки, створює правові основи ринку землі як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення. Він містить новий - третій розділ "Обіг земельних ділянок", який врегульовує всі питання, що не відбиті в чинному земель­ному законодавстві: купівлі-продажу, застави, дарування, успадкування, оренди. Встановлено можливість обміну земельних ділянок, зокрема тих, які орендуються. Визначено механізм продажу земельних ділянок, у тому числі із земель права державної та комунальної власності. Запроваджу­ються земельні торги (аукціони, конкурси).

В умовах переходу від централізованої системи управління до ринко­вої економіки найважливішим принципом землеволодіння і землекорис­тування є введення плати на всі землі, що залучаються у господарський обіг. Платежі за землю відповідно до прийнятих законодавчих актів по­винні встановлюватися у формі земельного податку й адекватної йому категорії у системі орендних відносин - орендної плати, їхній розмір визначається на основі кадастрових оцінок, які враховують якість місця розташування земель відповідного цільового призначення.

Оренда, як особлива форма реалізації права власності та господар­ського використання землі, як основний засіб виробництва в сільському господарстві займає важливе місце у системі економічних категорій і зе­мельних відносин. В економічно-правовому розумінні оренда - це оформ­лений договором майновий найм, згідно з яким одна сторона (орендода­вець) надає іншій стороні (орендареві) майно, засоби виробництва, землю у тимчасове користування за домовленістю в договорі оренди - плату. Оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і ко­ристування земельною ділянкою, необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст (ко­мунальної власності), держави. Об'єктами можуть бути й земельні ділян­ки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, розташованими на них, якщо це передбачено договором оренди. В умовах трансформації форм земельної власності існує обмежений і неврегульований ринок зем­лі, її оренда сприяє залученню у господарський оборот ділянок, формаль­ні чи реальні власники яких із тих чи інших причин не можуть або не бажають використовувати сільськогосподарські угіддя за прямим при­значенням.

В найближчі роки єдиним реальним шляхом створення оптимальних сільськогосподарських землекористувань ринкового типу є оренда землі, оскільки вона виступає одним із дійових регуляторів земельних відносин при відсутності вільного ринку земель.

Оренда землі - це форма землекористування, при якій власник зем­лі (орендодавець) передає її на певний тимчасовий строк іншій особі (орендареві) для ведення господарства за особливу винагороду, тобто за орендну плату.

З передачею землі в оренду відбувається розподіл повноважень влас­ника: права власника залишаються з ним, але він переуступає орендареві значну їх частину по використанню землі. Таким чином, повноваження по господарському використанню землі відмежовуються від інших повнова­жень власника і персоніфікуються в іншому суб’єкті правовідносин.

Прийняття Закону України "Про оренду землі" та включення до Зе­мельного кодексу України статей про приватну власність і оренду землі стало одним із важелів приведення виробничих відносин на селі у відпо­відність із рівнем розвитку виробничих сил та виробничих відносин, у тому числі у сфері землеволодіння та землекористування.

Нині у нашій державі склалися сприятливі умови для розвитку оренд­них земельних відносин: визначилися земельні власники, розширюють­ся можливості для організації різних форм господарювання, набувають розвитку ринкові відносини. Закон України "Про оренду землі" сприяє цьому, він забезпечує не лише правові відносини між власником землі та орендарем, а й формує певні умови функціонування ринку землі. Можна стверджувати, що майбутній розвиток сільського господарства України великою мірою залежатиме від розвитку в ньому земельно-орендних від­носин, а єдиним реальним шляхом створення оптимальних сільськогос­подарських землекористувань ринкового типу є оренда землі.

У процесі використання землі як засобу виробництва орендар стає важливою фігурою поряд із великими землевласниками. Підприємець-орендар намагатиметься одержувати із земельної ділянки дохід, не менший від середньої норми прибутку і більший від капіталовкладень у цю землю. Але весь прибуток, створений при використанні орендова­ної земельної ділянки, він присвоїти собі не може. Певну його частину підприємець-орендар має віддати власникові землі у вигляді земельної ренти за право користування земельною ділянкою. Земельна рента регу­лярно привласнюється власниками землі - вона виступає економічною формою реалізації власності на землю та її природні ресурси і є доходом, не пов'язаним із підприємницькою діяльністю. Але земельна рента - це складова взаємовідносин підприємця-орендаря, інших суб'єктів під­приємницької діяльності з власниками землі, оскільки при відсутності власної землі підприємці змушені брати її в оренду. Тобто оренда - це форма землекористування, при якій її власник передає земельну ділянку на певний термін іншій особі (орендареві) для ведення підприємницької діяльності за певну винагороду.

Договір оренди землі

Відповідно до вимог Закону України "Про оренду землі" договір орен­ди землі — це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування

земельну ділянку для господарського використання на обумовлений до­говором строк.

Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ді­лянки.

Договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально. Умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити за­конам України.

Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:

а) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

б) термін договору оренди;

в) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та поря­док внесення і перегляду);

г) цільове призначення, умови використання і збереження якості зем­лі;

д) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

є) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділян­ки;

є) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового по­шкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

ж) відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов, передбаче­них Законом, є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до законів України.

За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконан­ня зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути па зміну або припинення договору оренди тощо).

Умови договору оренди земельної ділянки діють у випадках, коли після набрання договором чинності законами України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені договором, а також випадків, визначених законами України, якщо вони підвищують рівень захисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.

Договір оренди земельної ділянки, що перебуває у власності грома­дян або юридичних осіб, укладається між власником і особою, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду, в порядку, визначеному Законом.

Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель дер­жавної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконав­чої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання).

Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду провадяться у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

У разі згоди орендодавця надати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір, в якому обумовлюють істотні та інші умови оренди землі.

Надання земельної ділянки в оренду без зміни її цільового призна­чення, межі якої визначені в натурі, здійснюється без розроблення про­екту її відведення.

У разі зміни цільового призначення земельної ділянки надання її в оренду здійснюється за проектом відведення в порядку, зазначеному Земельним кодексом України. Проект відведення земельної ділянки є невід'ємним додатком до договору оренди.

Умови, строки, а також плата за розроблення проекту відведення зе­мельної ділянки, що перебуває у власності громадян та юридичних осіб, визначаються за згодою сторін.

У разі надходження двох або більше клопотань (заяв) на оренду одні­єї і тієї ж земельної ділянки, що є у державній або комунальній власнос­ті, відповідні орендодавці проводять земельний аукціон (конкурс) щодо набуття права оренди земельної ділянки, якщо законом не встановлено інший спеціальний порядок.

Порядок набуття права оренди земельної ділянки на конкурентних засадах визначається орендодавцями з дотриманням вимог законодав­ства про добросовісну конкуренцію.

Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнен­ня домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і дер­жавної реєстрації.

У разі надання земельної ділянки в оренду в порядку відведення до­говір оренди підписується після перенесення її меж у натуру (на місце­вість).

Термін договору оренди земельної ділянки ( у тому числі й до на­стання певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на п'ятдесят років.

Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній ре­єстрації.

Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реє­страції на всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник договору зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію.

Порядок та органи, що здійснюють державну реєстрацію, визнача­ються Кабінетом Міністрів України.

32.Право концесійного землекористування. Особливості укладення та змісту концесійного договору на землекористування.

У Статті 94 Земельного кодексу зазначено: Право концесіонера на земельну ділянку:

1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.

Концесія як форма підприємницької діяльності в сучасних умовах відроджується. Тому ЗК України передбачає можливість концесійного використання земельних ресурсів.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про концесії" від 16 липня 1999 р. концесія визначається як надання - з метою задоволення сус­пільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на плат­ній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підпри­ємницької діяльності) права на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об'єктом концесії (строкове платне володіння), за умови взятгя суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань щодо створення (будівництва) та управління (експлуатаціі) об'єктом концесії, а також майнової відповідальності й можливого під­приємницького ризику.

Цим законом закріплено і перелік сфер господарської діяльності, для здійснення якої суб'єкти права державної чи комунальної власності можуть надаватися в концесію. До них, зокрема, відносяться: водопос­тачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилізація сміття; надання по­слуг, пов'язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво та екс­плуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будів­ництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеродромів; надання послуг у сфері кабельного телеба­чення; надання послуг зв'язку; транспортування та розподіл природного газу; виробництво або транспортування електроенергії; будівництво жи­лих будинків; використання об'єктів соціально-культурного призначен­ня; створення комунальних служб паркування автомобілів тощо.

Серед об'єктів права державної чи комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, закон називає майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами, законсервовані об'єкти, що можуть бути до­будовані з метою їх подальшого використання для надання послуг, пов'язаних із задоволенням громадських потреб, тощо.

Якщо у зазначених випадках для здійснення концесійної діяльності необхідні земельні ділянки, то вони надаються на умовах оренди на строк

дії концесійного договору. Використання на умовах оренди земельної ділянки фактично обслуговує концесійний договір, а сама земельна ді­лянка не є об'єктом концесії. У зв'язку з цим ч. 1 коментованої статті ЗК передбачено, що порядок надання концесіонеру в оренду земельної ді­лянки встановлений саме нормами земельного законодавства, зокрема ст. 124 ЗК. Згідно з вимогами даної статті передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здій­снюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Дещо інший зміст зафіксовано у ч. 2 коментованої статті, якою вста­новлено, що виключно законами мають визначатися види господарської діяльності (яка є значно ширшою, ніж концесійна діяльність), для яких земельні ділянки можуть надаватися у концесію. У цих випадках об'єктом концесії виступає конкретна земельна ділянка.

Серед видів господарської діяльності ст. З Закону України "Про концесії" називає, зокрема, будівництво та експлуатацію автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будів­ництво та експлуатацію шляхів сполучення; будівництво і експлуатацію вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатацію аеропор­тів тощо.

На розвиток Закону "Про концесії" був прийнятий спеціальний За­кон України "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобіль­них доріг" від 14 грудня 1999 р. Ним встановлено, що об'єктом концесії є автомобільна (позаміська) дорога загального користування, що пере­буває у державній власності.

 

33.Права та обов'язки землекористувачів та межі їх належного здій­снення.

Право користування земельною ділянкою — це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ матеріального та нематеріального характеру від корисних властивостей землі.
Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.
Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою землекористування, в інших — сприяють тією чи іншою мірою П досягненню. Крім того, слід мати на увазі, що по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку права; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісових угідь, водних об'єктів та ін., які розташовані у межах земельної ділянки, не входить до змісту власне права землекористування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів природи, а не землі.
Наведений перелік прав землекористувачів не є вичерпним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регламентують діяльність цих суб'єктів.
Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.
До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав постійних землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.
Сутність права самостійного господарювання на землі полягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм волевиявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки. Планування та реалізацію такої діяльності землекористувачі здійснюють самостійно.
Право землекористувача використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф. За умови розміщення на земельних ділянках постійних землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користуватися земельними ділянками лісового та водного фондів згідно з лісовим та водним законодавством.
Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік таких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки та ін.
Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спорудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати у встановленому порядку, зокрема за наявності дозволу органів архітектури та ін. Слід зазначити, що земельний закон фактично виходить із презумпції належності постійному землекористувачеві будівель і споруд, зведених ним на земельній ділянці, отриманій у постійне користування, та посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, а також виробленої сільськогосподарської продукції.
Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ст. 152 ЗК). Усі права землекористувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.
Здійснення прав землекористувачем передбачає дотримання ним певних обов'язків, пов'язаних з використанням конкретних земельних ділянок. Обов'язки землекористувачів передбачені Земельним кодексом та нормами інших законів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, включає обов'язки: а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встановлювати й інші обов'язки землекористувачів.
За змістом усі обов'язки постійних землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного використання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням); у сфері відтворення і комплексної охорони земель (наприклад, додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реалізації інших майнових та немайнових обов'язків (наприклад, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів).
Можлива класифікація обов'язків землекористувачів і за іншими підставами. Так, можна виділити групу обов'язків, об'єктом яких є надана в користування земельна ділянка (забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Самостійну групу обов'язків землекористувача становлять його обов'язки перед власниками та користувачами сусідніх земельних ділянок (додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон). До третьої групи обов'язків землекористувачів належать обов'язки щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля.
Серед обов'язків землекористувачів особливо акцентується увага на забезпеченні використання землі за цільовим призначенням та додержання вимог законодавства про охорону довкілля. Нецільова експлуатація землі заборонена і тягне за собою для землекористувача негативні наслідки. Так, відповідно до ст. 141 ЗК України використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є однією з підстав припинення права користування цією ділянкою. Особи, винні у невиконанні вимог щодо використання земель за цільовим призначенням, притягуються до адміністративної відповідальності.
Своєчасна сплата земельного податку постійними землекористувачами — це їх самостійний обов'язок, оскільки згідно ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Своєчасність сплати земельного податку означає, що він має бути сплачений у строки, визначені Податковим Кодексом України.
Обов'язок землекористувачів додержуватися правил добросусідства випливає з вимог, закріплених статтями 103— 109 ЗК України.
Обов'язок підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі стосується перш за все землекористувачів, які використовують землі сільськогосподарського призначення.
Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний з тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р., вони щорічно у встановлені строки повинні подавати уповноваженим органам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які перебувають у користуванні. Особи, винні у перекрученні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.
Використовуючи земельну ділянку, землекористувач зобов'язаний зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розташовані на земельній ділянці чи в її межах. Цей обов'язок випливає з положень законів України “Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність” від 23 грудня 1998 р., “Про меліорацію земель” від 14 січня 2000 р. та Порядку охорони геодезичних пунктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р.

34.Земельні сервітути, їх юридична природа та засади правового ре­гулювання.

Згідно зі ст. 98 ЗК Україниправо земельного сервітуту — це право власника (користувача) земельної ділянки на обмежене платне або без­оплатне користування суміжною земельною ділянкою або ділянками з метою усунення недоліків своєї ділянки. Сутність земельного сервітуту полягає у тому, що обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями усуває недоліки панівної земельної ділянки. Крім того, важливою умо­вою є те, що встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, прав володіння, користування та розпоряджання нею.

Залежно від мети використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) панівної ділянки земельні сервітути можуть бути по­стійними і строковими. До постійних належать земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність за­довольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Зокрема, до постійних земельних сервітутів належить прокладення власником (ко­ристувачем) панівної ділянки певного лінійного об'єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом строкового земельного сервітуту може бути встановлення власником (користувачем) панівної ділянки будівельного обладнання і складування будівельних матеріалів з метою ремонту своєї будівлі на сусідній (обслуговуючій) ділянці. Дія даного земельного сервітуту припиняється одразу після закінчення бу­дівництва чи ремонту.

Звичайно, встановлення земельного сервітуту є обтяженням для об­слуговуючої земельної ділянки і певною мірою може в чомусь унемож­ливлювати її використання, але найголовніше є те, що встановлення земельного сервітуту не повинно позбавляти власника обслуговуючої ді­лянки жодної з його правомочностей, які передбачені правом власності.

На практиці при встановленні земельного сервітуту мають врахову­ватись інтереси власника (користувача) панівної ділянки та власника (користувача) обслуговуючої, суміжної ділянки. Встановлення в кожно­му конкретному випадку земельного сервітуту має передбачати такий ва­ріант, при якому власник (користувач) обслуговуючої ділянки буде мати якнайбільше можливостей вилучати корисні властивості зі своєї ділян­ки, задовольняючи власні інтереси.

Аналогічно римському праву в Україні визнано, що сервітут стано­вить різновид майнових прав. Це є суттєвим визнанням, оскільки на сер­вітут поширюються всі інші норми та ознаки майнового права.

Субєктами сервітуту слід вважати власників майна, обтяженого сер­вітутом, з одного боку, та осіб, що здійснюють право сервітуту, - з іншого. За чинним законодавством це повинні бути громадяни чи юридичні осо­би - власники чи користувачі земельної ділянки або іншої нерухомос­ті. Як і майновий сервітут римського права, сервітут українського права установлюється на користь визначеної земельної ділянки чи іншої неру­хомості.

В якості обєкта сервітуту в українському праві вважаються земельні ділянки.

Право земельного сервітуту визначається не лише як право на майно, а й більш конкретно, як право обмеженого користування чужими земель­ними ділянками.

Так, згідно з вимогами Земельного кодексу України земельним серві­тутом є право обмеженого користування чужими земельними ділянками, встановлене для однієї особи або декількох осіб (приватний земельний сервітут) чи для необмеженого кола осіб (публічний земельний серві­тут).

Приватний земельний сервітут встановлюється за домовленістю між особою, що вимагає його встановлення, та власником земельної ділянки. В разі недосягнення такої згоди, рішення приймається у судовому поряд­ку за позовом особи, що вимагає встановлення сервітуту.

Публічний земельний сервітут встановлюється шляхом прийняття відповідного закону, іншого нормативно-правового акта України чи за рішенням суду.

За призначенням Земельним кодексом України встановлюються такі види земельних сервітутів:

· проходу - право проходу або проїзду на велосипеді через чужу зе­мельну ділянку;

· проїзду- право проїзду на транспортному засобі проїзною частиною через чужу земельну ділянку;

· інженерної комунікації- право прокладання та експлуатації держав­них, комунальних та приватних ліній електропередачі, звязку, трубо­проводів, інших лінійних комунікацій через чужу земельну ділянку; водопроводу - право проводити на свою земельну ділянку воду з чу­жої водойми або через чужу земельну ділянку;

· водостоку - право відведення води зі своєї земельної ділянки на чужу або через чужу земельну ділянку;

· водозабору - право забору води для потреб своєї земельної ділянки з чужої водойми та право проходу до водойми;

· водопою - право поїти свою худобу та право прогону худоби, що веде через водойми;

· прогону худоби - право прогону худоби та проходу через чужу зе­мельну ділянку;

· пасовища - право сінокосу та випасу худоби на чужій земельній ді­лянці в періоди, що відповідають місцевим умовам та звичаям; будівництво - право зведення будівель та споруд на власній земель­ній ділянці з опорою на сусідню земельну ділянку, або будівель та споруд, що нависають над сусідньою земельною ділянкою на відпо­відній висоті, право зведення будівель та споруд на сусідній земель­ній ділянці;

· ремонтно-будівельної смуги - право встановлення будівельних ри­штувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту бу­дівель та споруд;

· охорони довкілля - право здійснювати на чужій земельній ділянці заходи щодо охорони довкілля; вилову риби з берега водного об'єкта;

· проведення науково-дослідних робіт - право тимчасового користуван­ня земельною ділянкою для проведення науково-дослідних робіт; інші способи задоволення потреб, які не можуть бути забезпечені без встановлення відповідних земельних сервітутів.

Правовий режим земельних сервітутів

У главі 17 Земельного кодексу України підкреслюється, що земель­ні сервітути, встановлені на земельну ділянку, не позбавляють власника цієї земельної ділянки прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельні сервітути підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, передбаченому Земельним кодексом. Інформація про встанов­лення земельного сервітуту є невід'ємною частиною правовстановлюючого документа щодо земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут.

Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земель­ну ділянку до іншої особи.

Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, заста­ви і не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Власник, а також користувач та орендар земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, має право, якщо інше не передбачено законом, вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сер­вітут, відповідної винагороди за його встановлення.

Власникові земельної ділянки, на яку встановлено земельний серві­тут, мають бути відшкодовані збитки, завдані внаслідок користування земельним сервітутом.

Земельні сервітути встановлюються на визначений та невизначений строк.

Норми Земельного кодексу передбачають припинення дії земельно­го сервітуту. На вимогу власника земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, його дія може бути припинена у зв'язку із виникнен­ням підстав для його встановлення.

Дія земельного сервітуту припиняється на вимогу власника земель­ної ділянки у разі:

поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено земель­ний сервітут, та власника земельної ділянки, на яку він встановле­ний;

відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, від його подальшого використання; рішення суду;

закінчення строку, на який було встановлено земельний сервітут. Якщо земельна ділянка, на яку встановлено земельний сервітут, не може бути використана відповідно до її призначення, власник цієї зе­мельної ділянки має право вимагати зняття земельного сервітуту з цієї земельної ділянки у судовому порядку.

З введенням земельного сервітуту власник не позбавляється права володіння, користування і розпорядження своєю земельною ділянкою. Разом з сервітутом у правовий вжиток увійшло поняття "обтяжування" (обмеження) майна сервітутом. Чи попадає правова природа обтяжу­вання в розряд обмежень права власності? Власник обмеженого серві­тутом майна не позбавляється ні одного із належних йому прав. Однак він опиняється обмеженим у здійсненні права користування земельною ділянкою в такій мірі, в якій цього вимагає право сервітуту. Він уже не може вільно, на свій розсуд користуватися земельною ділянкою так, як він мав би змогу це робити у разі відсутності сервітуту. Подібне обме­ження у праві користування впливає на зміст права власності, відповідно частково і обмежує його.

Як і всяке інше право, встановлене законом, право сервітуту підля­гає захисту. Захист здійснюється в судовому порядку. Позов подається особою, що має право на сервітут; відповідачем за позовом є власник земельної ділянки, обтяжений сервітутом. Захист права сервітуту може здійснюватись переважно такими способами:

визнанням права сервітуту в тому випадку, якщо власник відмовляє позивачу в установленому законним порядком праві; поновленням становища, що існувало до порушення права сервітуту; присікання дій, що порушують право сервітуту чи створюють загрозу цього порушення. Дане порушення може виникнути в тому випад­ку, коли власник не заперечує сервітуту, але починає будівництво чи оранку на території ділянки, відведеної для здійснення сервітуту, і тим самим перешкоджає його здійсненню; самозахистом права. В рамках цього права володар права сервітуту може сам здійснити дію, що присікає порушення його прав. Такими діями можуть бути, наприклад, зняття частини паркану, що перешко­джає проїзду;

відшкодування збитків і відшкодування моральної шкоди. В якості захисту права сервітуту можуть застосовуватись і інші спо­соби, передбачені законодавством.

Таким чином, розвиток сервітуту в законодавстві України має без­умовно важливе значення для встановлення нормальних земельних від­носин та оптимального використання земельної власності.

35.Поняття і зміст добросусідства в земельному праві.

Положення глави 17 Земельного кодек­су (далі - ЗК) України присвячене порівняно новому для вітчизняного земельного законодавства інституту - інсти­туту добросусідства. Вони спрямовані на врегулювання достатньо актуальної в усі ча­си проблеми - погодження та захист інте­ресів власників володінь, що межують між собою, врегулювання протиріч, які виника­ють при здійсненні прав на своє майно. В чо­му полягає зміст відносин добросусідства й які особливості їх правового регулювання.

На сьогодні в науковій літературі поло­ження про добросусідство розглядається як окремий вид обмежень прав на землю, який поширюється на відносини між власниками (користувачами) сусідніх володінь, що не да­ють третім особам самостійних прав на чужу річ, а лише обмежують особу у здійсненні нею свого права.

На думку Д. Дождєва, права по сусідству (jura vicinitatis) є способом правового регу­лювання відносин між сусідами, що полягає в законодавчому обмеженні правомочностей власника. Розвиток прав по сусідству веде до збільшення числа випадків, коли власник може звертатися з позовом про припинення дій, що порушують право. Оскільки кожен власник, у свою чергу, сам залежить від сусіда, змінюється сама конструкція земель­ної власності; подібні обмеження в імпера­тивній формі змінюють повноваження всіх власників.

Положення законодав­ства, що регулюють земельні відносини добросусідства, є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на зем­лю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів влас­ників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок.

Суб'єктами відносин добросусідства є як власники земельних ділянок, так і землеко­ристувачі (п. 1 ст. 91, п. 1 ст. 96 ЗК України). У зв'язку з цим, правила про добросусідство виступають як обмеження щодо здійснення не лише права власності на земельну ділян­ку, а й інших прав на землю, зокрема права постійного користування земельною ділян­кою, оренди, емфітевзису, суперфіцію тощо.

Слід зазначити, що чинний ЗК України, визначивши суб'єктами відносин добросусідства як власників земельних ділянок, так і землекористувачів, чітко не визначає, в яких випадках виникають відносини добросусідства. Наприклад, у ст. 170 Цивільного ко­дексу (далі - ЦК) Азербайджанської Рес­публіки сусідніми визнаються будь-які земельні ділянки чи інша нерухомість, на які може виникнути двосторонній вплив.

Якщо проаналізувати погляди сучасних науковців на питання, що розглядається, то відносини добросусідства можливі лише між власниками та користувачами, земельні ді­лянки яких мають спільну межу або розта­шовані недалеко одна від одної. У цьому контексті добросусідство мож­на розглядати як відносини двох і більше осіб, які володіють речовими або зобов'я­зальними правами на одне і те саме або роз­ташоване в безпосередній близькості майно, що створює ймовірність тривалих порушень прав будь-якої сторони. На на­шу думку, слід погодитися з точкою зору, згідно з якою у відносинах добросусідства сусідніми є не лише прилеглі (суміжні) зе­мельні ділянки, а й ті, власникам або корис­тувачам яких можуть бути заподіяні незруч­ності власником (користувачем) іншої ді­лянки.

Що стосується змісту земельних відно­син добросусідства, то він полягає в сукуп­ності прав та обов'язків суб'єктів таких відносин. При цьому комплекс цих прав та обов'язків, по суті, є однаковим для кожного власника чи землекористувача. У найбільш загальному вигляді зміст відносин добросусідства можна, на нашу думку, визначити як право кожного власни­ка чи землекористувача вільно використову­вати свою земельну ділянку за цільовим при­значенням у межах і способами, що не справ­ляють неправомірного впливу на сусідні во­лодіння (земельні ділянки), а також вимага­ти від інших власників (землекористувачів) такого ж використання сусідніх земельних ділянок і у той самий час - обов'язок кожно­го власника (землекористувача) не допуска­ти при цьому заподіяння неправомірного впливу на сусідні земельні ділянки.

Як випливає з положень ст. 103 ЗК Ук­раїни, основне завдання інституту добро- сусідства у нашому законодавстві - забезпе­чити обрання власниками та землекористу­вачами таких способів використання земель­них ділянок відповідно до їх цільового при­значення, за яких власникам і землекористу­вачам сусідніх земельних ділянок завдаєть­ся найменше незручностей та не перешкоджається використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням.

Власник чи землекористувач не може пе­решкоджати впливу димом, теплом, кіптявою, шумом, струсом чи спричиненню подібних незручностей із сторони сусідньої ділянки, як­що вони не виходять за межі нормально до­пустимих у конкретній ситуації. Відповідно, такому обов'язку власників (землекористува­чів) сусідніх земельних ділянок протистоїть право носія суб'єктивного права власності на земельну ділянку безперешкодно здійснюва­ти своє право таким чином, щоб негативні для сусідів наслідки його діяльності не виходили за нормально допустимі для даних умов межі. Саме такий підхід до визначення меж допус­тимого сусідського впливу відображено в законодавстві ряду пострадянських держав (ст. 171 ЦК Азербайджанської Республіки [12], ст. 175 ЦК Грузії [18], ст. 378 ЦК Рес­публіки Молдова [19]).

Якщо характеризувати положення гла­ви 17 «Добросусідство» ЗК України в цілому, то слід зазначити, що три статті глави із семи присвячені питанням розмежування земель­них ділянок, встановлення та використання межових споруд, по одній статті відведено для розкриття змісту добросусідства та ви­значення видів і критеріїв впливу на сусідні земельні ділянки, попередженню шкідливо­го впливу на сусідню земельну ділянку, а та­кож врегулюванню питань проникнення на земельну ділянку гілок і коренів дерев і кущів. Тому, якщо виходити з положень цієї глави ЗК України, у сфері відносин добросусідства можна, на нашу думку, виділити два основні напрями правового регулювання:

• відносини щодо розмежування суміж­них володінь і запобігання безпосередньому порушенню меж земельних ділянок. Врегу­люванню даних відносин у чинному ЗК Ук­раїни присвячені статті 105-109;

• відносини щодо здійснення опосередко­ваних впливів на сусідні земельні ділянки, які не пов'язані з безпосереднім порушенням їх меж. Ці відносини регулюються статтями 103, 104 ЗК України. При цьому, врегулю­вання зазначених відносин, на нашу думку, визначає специфіку добросусідства як тако­го та становить основну складність.

Особливість правового регулювання від­носин добросусідства полягає в тому, що конфлікт інтересів власників суміжних во­лодінь у процесі їх господарської діяльності в принципі неминучий і випливає з суті як даних відносин, так і здійснення суб'єктив­них прав.

Як зазначається в літературі, природа не­рухомих речей така, що їх якість і цінність більшою мірою залежать від оточуючого їх простору, ніж від них самих. У сферу інте­ресів власника входять місце знаходження нерухомості, її близькість до економічних і

культурних об'єктів, зв'язок з транспортною мережею, властивості природного середови­ща, чистота повітря тощо. Саме у відносинах власності на нерухомість най­більшою мірою виявляється необхідність врегулювання дії зовнішніх факторів, що мо­жуть як негативно, так і позитивно впливати на об'єкти власності.

Безпосереднє порушення меж володінь суміжних власників - це лише поверхнева, найбільш очевидна сторона проблеми. Наба­гато складніше врегулювати діяльність, яка здійснюється за межами об'єктів права влас­ності, але суттєво впливає на них. Так, якщо в більшості випадків можна вважати, що об­лаштування на сусідній земельній ділянці декоративного саду йде на благо власнику, то здійснення на цій ділянці хімічного чи іншого шкідливого виробництва суттєво знижує цінність її або ж взагалі робить неможливим використання ділянки для житлового будів­ництва чи ведення фермерського господар­ства. Негативні аспекти такого зовнішнього впливу отримали своє правове розроблення. Воно, зокрема, полягає в існуванні загального для всіх правових систем принципу, згідно з яким на власника покладається обов'язок не допускати такого використання належного йому майна, яке спричиняє суттєву та необґрунтовану шкоду третім особам або всьому суспільству. Подібний принцип обмежує пра­во власності в його активному аспекті (у тому, що дозволено власнику) і створює імунітет власності щодо негативних наслідків дії зов­нішніх факторів.

Коли йдеться про врегулювання опосе­редкованих впливів на сусідні володіння, то можна виділити ряд ключових, на нашу дум­ку, питань, які потребують правового вирі­шення:

• встановлення меж, в яких такі впливи є до­пустимими, тобто до якої міри власник чи зем­лекористувач зобов'язаний терпіти негативні для нього наслідки використання сусідніх зе­мельних ділянок і, відповідно, до якої міри да­ний суб'єкт, у свою чергу, може правомірно завдавати незручності своїм сусідам;

• встановлення правових наслідків завдан­ня опосередкованих впливів на сусідні во­лодіння. Це питання ускладнюється тим, що в ряді випадків подібні незручності немож­ливо усунути взагалі або повною мірою, ос­кільки вони не є такими, що надають право на судовий захист. Так, в інду­стріальну добу забруднення довкілля не мо­же бути причиною заборони роботи промис­лового підприємства, якщо, на думку суспіль­ства, його рівень не перевищує допустимі екологічні норми. При цьо­му, на відміну від чинного українського за­конодавства, в ряді іноземних держав до­статньо регламентоване питання щодо ком­пенсації шкоди внаслідок завдання опосеред­кованих впливів на сусідні володіння, а також розроблені спеціальні підходи щодо врегулю­вання даного питання;

• встановлення механізмів запобігання надмірним опосередкованим впливам з боку сусідніх власників і землекористувачів. Про можливість вжиття власниками та землеко­ристувачами заходів щодо попередження шкідливого впливу на їх земельні ділянки в сучасному українському законодавстві йдеть­ся у ст. 104 ЗК України, проте навряд чи мож­на вважати її конструкцію досконалою.

На нашу думку, чинна редакція статей 103, 104 ЗК України не може вважатись оптималь­ною для врегулювання відносин, що розгля­даються. Свідченням цьому є дуже незначна кількість випадків використання таких норм на практиці. І це на противагу значному до­свіду законодавства та практики зарубіжних країн щодо врегулювання даних відносин.

Також слід зазначити, що велика група відносин добросусідства не отримала своєї правової регламентації порівняно із законо­давством інших держав, зокрема такі повсяк­денні питання, як відведення стічних вод, ор­ганізація стоків з дахів, облаштування виходу вікон на сусідні володіння, сусідське водоко­ристування, встановлення мінімально допус­тимих відстаней для забудови, здійснення робіт і розміщення насаджень тощо. Тому є підстави вести мову про доповнення законо­давства більш розширеними положеннями про врегулювання відносин добросусідства.

36.Поняття і види обмежень прав на землю у публічно-правових та приватноправових інтересах.

Глава 18 Земельного кодексу України містить більш-менш концентровано правові норми інституту обмеження (обтяження) прав власності на землю. Новація термінів, а отже і правового регулювання від-носин полягає в тому, що в подальшому в главі мова йде тільки про обмеження прав на землю власників земельних ділянок, але не про обтяження їх прав. Очевидно, термія «обтяження прав на земельну ділянку», повинен бути надбанням глави 16 Земельного кодексу — «Право земельного сервітуту, де переважно передбачається захист приватних, суміжних земельних інтересів. Українським законодавством не сприйнята правова конструкція права «абсолютної земельної власності «, носію якого протистоїть невизначене коло осіб, які не повинні заважати здійснювати таке право. Згідно ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності українського народу і «власність зобов'язує« до певних цивілізованих засобів здійснення права власності на землю при її використанні не на шкоду людині і суспільству. Отже, певні обмеження при здійсненні суб'єктивних прав земельної власності є проявом меж реалізації права власності на земельні ділянки з урахуванням тих чи інших обставин, які можуть мати як публічний, так і приватний інтерес. Такі обмеження можуть бути встановлені як в силу приписів, прямо передбачених законодавством, так і на підставі відповідних договорів, однією із сторін якого є власник земельної ділянки. Обмеження, встановлені для попереднього власника ділянки, розповсюджуються і на наступного, якщо не втратили чинності обставини їх договірного встановлення.

Право на земельну ділянку може бути обмеже­но законом або договором шляхом встановлення:

а)заборони на продаж або інше відчуження пев­ним особам протягом установленого строку;

Просмотров: 314

Вернуться в категорию: Участок

© 2013-2017 cozyhomestead.ru - При использовании материала "Удобная усадьба", должна быть "живая" ссылка на cozyhomestead.ru.