рус | укр

Главная

Контакты

Навигация:
Арсенал
Болезни
Витамины
Вода
Вредители
Декор
Другое
Животные
Защита
Комнатные растения
Кулинария
Мода
Народная медицина
Огород
Полесадник
Почва
Растения
Садоводство
Строительство
Теплицы
Термины
Участок
Фото и дизайн
Хранение урожая









Інженер

 

На Різдво хату завжди протоплювали так, що можна було спати без одягу. Так можна спати і влітку, але це зовсім не те. Влітку комарі, мухи, влітку буває задушливо. Тепло взимку – то зовсім інша річ. В хаті стояв запах м'яти й пирогів. Тільки на Різдво мама й пекла пироги, і це була улюблена страва Лисого. Мама співала:

 

– Радуйся, ой радуйся, земле,

Син‑бо же й народився…

 

Слова пісні були не дуже зрозумілими, але доладними – вони подобалися хлопчику. Мабуть, мама склала цю пісню ще тоді, коли він щойно з'явився на світ, і тепер співала її щороку на Різдво. Лисого тільки завжди дивувало, що цей день відзначає все село. Не таким уже він був важливим хлопцем, щоб усі так раділи. Чи, може, всі народилися в цей самий день?

Батько на Різдво не полював, не рубав дрова (вони вже готові лежали біля печі й підсихали після снігу й морозу). Цілий день діти ганяли на санчатах з гірки, ліпили снігову бабу й гралися в сніжки…

Увечері ніхто не заганяв їх додому – гуляли, аж доки не німіли щоки на морозі. Цього дня не траплялося нічого поганого – ніхто не нападав, ніхто не застуджувався, нікому не ставало зле.

Якщо Різдво було безсніжне (зрідка й таке траплялося), вони йшли до річки. Це досить далеко, й ходити туди можна було лише вдень і лише гуртом. Там, звісно, нічого було робити – крига рідко так надійно сковувала їхню стрімководу ріку, щоб витримала людину. Лисому два чи три рази всього пощастило ковзатися по льоду. Але на річці було й цікаво: кидати камінці в воду, дивитися на хвилі й уявляти, що там – на тому березі. Лисий міг дивитися на річку годину, не менше. Просто так сидіти й дивитися. Це також дуже рідко траплялося – тільки на Різдво, бо в усі інші дні й незчуєшся, як потрапиш до рук русалкам. Та й мороз не надто спонукав до довгого сидіння на одному місці.

Як добре сидіти біля води з Лелею і тихо розмовляти. Можна їй розповідати все‑все, не криючись, не приховуючи, куди й навіщо ти йдеш, що треба принести додому, щоб урятувати село…

Тут, крізь дрімоту, Лисий відчув: щось до купи не в'яжеться. Або Різдво, або Леля. Вона в це свято не вписувалася. І Руїна не вписувалася. Хлопець зрозумів, що прокидається.

У хаті справді було тепло і справді пахло м'ятою. Хата була, схоже, кам'яна, потинькована й побілена зсередини. Лисий лежав на великому ліжку, геть голий, прикритий чистим білим простирадлом. Більше нікого не було. Крізь чисті вікна лилося світло, за вікнами був ліс. От і все, що Лисий поки що міг сказати про це помешкання. Він сів у ліжку й роззирнувся пильніше.

В головах у нього стояла якась невисока дерев'яна конструкція, сколочена з ретельно обструганих гілочок, на якій дуже акуратно було розвішено його одяг. На підлозі стояли черевики.

Лисий згадав несподіваний холод у лісі, людську постать, яку він прийняв за Лелю, й похолов. То була не вона. То був, мабуть, власник цієї хати. А де ж Леля? Скільки часу минуло?

Він скочив з ліжка й кинувся вдягатися. Але не зробив і двох кроків, як у голові запаморочилося, все попливло перед очима. Лисий зібрав до купи всі свої сили й повернувся до ліжка, по дорозі встигнувши відзначити, що підлога в кімнаті встелена дерев'яними дошками – як у хатинці баби Яги. Ще мить – і він би знепритомнів. Щодуху зосередився, щоб не впасти. Просто відчай напав – треба бігти її шукати, а він не може двох кроків ступити. Треба взяти себе в руки. Треба зібратися з силами, незважаючи на хворобу.

За дверима почулися кроки. Хлопець ледь встиг прикритися простирадлом, як двері відчинилися й до кімнати ввійшла… Леля. Слідом за нею, нахилившись у дверях, щоб не зачепитися головою, з'явився високий, геть сивий чоловік з сивою ж бородою. Леля кинулася до Лисого, а він, знесилений, хоч, здавалося, до того нічого не робив, відкинувся на подушку.

Білі стіни кімнати пливли в очах, але вони були радісні й веселі – на них сміялися сонячні зайчики, що падали з вікон.

Усе було незрозуміло. Проте Лисий відчував, що боятися нічого, а решта – байдуже.

Він не брав участі в розмові. Власне, й розмови не було. Говорила Леля. Її розповідь усе розставляла по своїх місцях, усе робила ясним і зрозумілим. Тільки в одному місці Лисий стрепенувся й здивовано подивився на старого. Той тепло усміхнувся йому в відповідь. Це коли Леля назвала діда Інженером. Лисий не уявляв собі, що таких імен може бути в світі два.

З Лелиної розповіді виходило, що коли Лисий приземлився в незнайомому місці лісу, він занадто стрімко полетів униз (як вона це зрозуміла) і розбив якусь діжку, що була схована під землею. В діжці з прадавніх часів зберігалося щось таке… словом, холод зберігався. Вони щойно з дідом Інженером ішли через те місце – «ох і біди ти накоїв!» – дерева стоять безлисті, трава чорна й нежива, навіть труп гадюки знайшли.

– Ти молодець, що побіг! – Леля, розповідаючи, ніби відповідала на його запитання. Можна було подумати, що вона на власні очі бачила, як усе те було.

– Бо я страшенно змерзла на дереві. Ще добре, що воно досить далеко стояло від того місця.

А потім його знайшов Інженер, який саме неподалік проходив, тож відчув щось неладне – він давно знав, що там ці діжки, коли навколо стало холоднішати, зразу здогадався, що це діжка тріснула. Тільки не знав чому. «А як побачив тебе, всього вкритого памороззю, то зразу все зрозумів. Тільки Інженер не знав про ступу, не відразу здогадався, тож дуже дивувався, як тобі вдалося ту діжку розбити (і взагалі – просто знайти!)».

Інженер переніс його до своєї хати, роздягнув, розтер якоюсь такою мастилою, щоб не помер від застуди, й поклав спати.

– А ти звідки взялася?

– Це найцікавіше! Ти вві сні почав розмовляць і мене кликаць: «Лелю! Лелю!». Тож він зрозумів, що з тобою була якась Леля. Вийшов у ліс і почав мене шукаць. Просто йшов своєю стежиною і гукав: «Лелю! Лелю!» – як ти вві сні. Я зразу здогадалася, що ти знову вскочив у якусь халепу. – Зловивши обурений погляд Лисого, вона, ніби вибачаючись, виправилася: – Ну, а що? Хіба ні?

– І що ще я вві сні казав? – нарешті Лисому вдалося вставити слово.

– Більше нічого не казав, не бійся, – м'яко відповів Інженер густим голосом.

З усього почутого й побаченого найбільше Лисого дивувало те, що він не боявся Інженера. Відчував, що його можна не остерігатися, можна йому довіряти.

– Скажіть, будь ласка, – несміливо звернувся хлопець до старого, – чому у вас таке ім'я?

– Тобі не подобається? – здивувався той.

– Ні, чому, – знітився Лисий. – Просто дивно, що людину звуть таким іменем.

– А ти знаєш, що воно означає?

– Знаю… Це людина, яка оживляє речі. – Так колись пояснив йому своє ім'я старий Інженер з їхнього села. В їхніх розмовах були такі моменти, коли Інженер погоджувався відповідати на всі запитання Лисого. Хлопець здогадувався, що він був єдиним у селі, кому старий пояснив значення свого імені.

– Он як! – старий задумливо пройшов у куток кімнати й сів на древній стілець з бильцями для ліктів. Він допитливо подивився на Лисого й помовчав. А потім повів далі: – Колись давно, коли я ще був і наполовину не такий сивий… Дуже давно… Сюди прибився молодий хлопець. Трохи старший, мабуть, за тебе. Дивний хлопець…

Інженер знову замовк, поринувши в спогади. Лисий напружено чекав, не наважуючись підганяти його. Леля, мабуть, відчувала важливість цього питання для Лисого, тому сиділа мовчки, зрідка переводячи погляд з Інженера на Лисого й навпаки.

– Та Бог з ним, із тим хлопцем, – заговорив Інженер. – Я згадав про нього, бо тоді він мене запитав, що це ім'я означає, і я йому пояснив: «Людина, яка вміє оживляти речі». Не пригадую, щоб я ще комусь таке говорив… Дуже дивно, що ти саме так пояснив моє ім'я.

– А що таке бог? – поцікавився Лисий.

– Ох і апетити в тебе, хлопче!

– А скільки вам років?

Леля кинула на нього докірливий погляд, а старий сумно осміхнувся.

– Ти, хлопче, вмієш ставити запитання. З тебе будуть люди. Скільки мені років, я не пам'ятаю. Коли я написав останню книжку, мені було шістдесят п'ять. Тоді тільки почало все руйнуватися. Люди ще жили в місті, але вже почалась епідемія. Мабуть, я був єдиним, хто вижив, перехворівши…

– На що перехворівши? – тепер уже Леля перебила Інженера.

– То була страшна хвороба, яка не лишала живих. Її так і не навчилися лікувати. Спочатку почали помирати бездомні, потім – цілими родинами, а лікарі все шукали вірус і били на сполох. Що тобі з тієї назви, дитиночко! Дасть Бог, більше не повернеться. Мабуть, і вірусу ніякого не було… Просто людству настав час помирати… От тільки я невідомо навіщо вижив… І живу тепер. Скільки мені років, питаєш? Якби ж то я знав!.. Давно вже перестав лічити. Може, двісті, а може й триста… Якби знав іще когось, хто пережив хворобу, то міг би збагнути – чи моє довголіття є наслідком одужання, чи чогось іншого.

– І ви весь цей час тут живете? – знову перебила його Леля. Що ж тут уже вдієш: для неї розмова щось означала тоді, коли вона сама тією розмовою керувала.

– Та ні… Де я тільки не жив, поки не знайшов це безпечне місце й збудував хату. Спочатку, правда, й тут було не дуже безпечно – ще як до Руїни ходило багато людей. А зараз туди ніхто не ходить. Там уже нічого красти. Та й пробратися кудись уже неможливо. Хіба що вашою ступою, – усміхнувся старий, поглянувши на Лисого. – Де це ви доп'яли таку корисну річ? Може, бабу Ягу десь ошукали?

Він усе знав, усе розумів, від нього було якось безглуздо критися. Навпаки, старий так прихиляв до себе, що хотілося самому все йому розповісти. Звісно, Лисий умів стримувати такі душевні порухи. Навіть Лелі він ще й досі майже нічого не розповів. Хлопець згадав свою обіцянку перед польотом над Руїною. От би зараз один раз усе й розповісти – щоб обоє послухали… Ні, так не можна. Леля образиться – їй за стільки днів нічого не розповів, хоч вона… Ну, тобто, це ж Леля. А цьому незнайомому діду одразу все викласти?

Втім, однаково доведеться йому багато що розповісти. Бо інакше й він нічого не скаже. А Лисий здогадувався, що старий міг би розповісти дуже багато корисного. Про Бога, наприклад…

– А розкажіть про Бога, – попросив він.

Інженер розсміявся.

– Ні, про Бога я вам розповідати не буду. Ставати попом на старості літ – красно дякую. Про Бога треба читати, а читати ви не вмієте.

– Я вмію читати, – сказав Лисий.

– Овва! І що ж ти читав?

– Книгу.

– Яку книгу?

– Про Робінзона, як він жив на острові.

– Он як! – Інженер подивився на нього так само допитливо, як і тоді, коли Лисий пояснив ім'я старого.

– Он як, – повторив він. – Що ж… Може бути й таке. Чого тільки в світі не буває. Тебе послав сюди чоловік, який дав тобі прочитати книгу?

Лисий відчув, що не може не відповісти й не може збрехати. Він кивнув.

– І він тобі про мене розповідав, так? – Старий радше стверджував, ніж запитував.

– Ні. Взагалі про вас не згадував.

Інженер здивовано звів брови. На чолі його прорізалися глибокі горизонтальні зморшки, зразу зробивши його ще старішим на вигляд.

– Господи, що ж ми сидимо, – схопився він. – Ви ж, напевне, голодні. Борщу поїмо, а потім розмовлятимемо. Ти мені допоможеш, Лелю? А ти не вставай. Тобі треба хоч би день‑другий полежати.

 

Просмотров: 339

Вернуться в категорию: Строительство

© 2013-2022 cozyhomestead.ru - При использовании материала "Удобная усадьба", должна быть "живая" ссылка на cozyhomestead.ru.