рус | укр

Главная

Контакты

Навигация:
Арсенал
Болезни
Витамины
Вода
Вредители
Декор
Другое
Животные
Защита
Комнатные растения
Кулинария
Мода
Народная медицина
Огород
Полесадник
Почва
Растения
Садоводство
Строительство
Теплицы
Термины
Участок
Фото и дизайн
Хранение урожая









Гостинець

 

Захлопали потужні крила, й до хати влетіла велетенська – майже завбільшки з Марічку – лупата сова. Вона сіла на підлогу, склала крила й, незграбно переступаючи з ноги на ногу, обернулася навколо себе. То була незвичайна сова, бо спершу вона мимоволі сіпнулася, побачивши спрямований на себе арбалет Лелі, потім підскочила, вздрівши Івасів арбалет, а наприкінці втягла голову в плечі, помітивши палаш Лисого.

Хлопець не знав, чого можна чекати від цього характерника, тому вирішив обрати наступальний спосіб ведення переговорів:

– Ви б краще обернулися чимось більш схожим на людину, дядьку, бо в моїх друзів від вашого вигляду просто пальці трусяться. Ще чого доброго пустять стрілу… А зі сріблом у тілі хіба поперевертаєшся на різну худобу!..

При згадці про срібло пір'я на сові стало дибки. Вона кинула погляд на Івасів арбалет і ще більше втягла голову в плечі. В такій темряві розгледіти срібну цяточку на кінчику стріли було неможливо. Але ж сови в темряві добре бачать.

– І без несподіванок, гаразд? – додав Лисий, відводячи палаш ніби для удару. – Більше попереджати не будемо. Оцей хлопчик з двадцяти кроків у мишу влучає. А тут близенько… Тому повільно так, без різких рухів крилами, кігтями й головою. Отже, раз, два, три – почали.

Сова повільно піднесла крила до дзьоба, а коли опустила їх, то була вже не совою, а крихітним дідком, одягненим у якусь чудернацьку свиту, вкриту пір'ям. Власне, дідок виявився такого ж зросту, як і сова. Але для сови то був зріс велетенський, а для дідка – зовсім малий. Він мав гачкуватий ніс і великі круглі очі – хоча й не такі великі, як у сови.

Лисий подумав, що впустити дідка було правильним рішенням. Якщо той уміє перетворюватися тільки на сову, і ні на яких інших звірів, – і тоді їм би не вдалося від нього далеко втекти.

– Ви, діточки, краще б опустили ці штуки, – тріснутим голосом заторохтів дідок. – Це не іграшки. Діточкам не можна гратися такими штуками.

– Кінчайте, діду, теревені правити, – перебив його Лисий. – Сядьте на підлогу й відповідайте на запитання.

Щось у цій пропозиції лішакові дуже не сподобалося. Хоч і темно, та Лисий побачив, як забігали дідові очі.

– Та хіба ж я зможу сидіти, коли такі поважні люди переді мною стоять! – дід почав завивати. – Ні, я так не можу. Хай уже краще стоятиму перед такими поважними людьми.

– Ні, так не буде, – заперечив Лисий і через плече промовив до Івася. – Я рахую до трьох. Якщо він за цей час не сяде на підлогу, стріляй без попередження. Один… Два…

Лішак уже сидів на підлозі. Треба було б, звичайно, зв'язати йому руки, але мотузки у них більше не було.

– Що ж це ви з бабою зробили, діточки? Невже вбили? – знову голос став тріснутим і старечим.

– Вам же сказали, що вона спить, – відповів Лисий.

– Невже її ж травичкою – та й її ж приспали? – Дід зареготав. – Ото молодці! Яке ж кмітливе покоління виросло в наших лісах! – Знову з'явилося патетичне підвивання. – Яка надійна зміна! Ми тепер можемо з надією дивитися в завтрашній день! – І тут же додав своїм звичним тріснутим голосом з довірчою й співчутливою інтонацією: – А давайте її вб'ємо. Бо як прокинеться – з‑під землі дістане! Самі кісточки від вас залишаться.

– Нічого, – заспокоїв його хлопець. – Ми тут самі розберемося, що з нею робити. І з вами теж.

– А я ж тут при чому? Я ж хіба вам що лихе зробив? Я сам її все життя ненавидів. Яка підступна та люта баба була! Скільки невинних діточок звела зі світу! Жодне не могло мирно пройти через ці місця! Ні співчуття, ні жалю! А як же матусі їхні побивалися, як ридали й квилили! Море сліз! – Дід урвав завивання й по‑діловому перепитав: – Знаєте, що таке море?

– Знаємо, знаємо! – озвалася Марічка.

Лішак озирнувся, повернувши голову так, що попереду опинилася потилиця.

– Ай же ж яка розумна дівчинка! От із таких розумних дівчаток і виростають прекрасні жінки, в яких закохуються всі чоловіки. Тільки раз кине оком – і вже закохався до самої смерті. А які матері з них виходять! Ніжні, дбайливі, чуйні! О, у такої матусі ніхто не вкраде дитиночку! Така матуся захистить і від лихого слова й від підступної наруги!..

Дід підвивав і не помічав, що його слова справили зовсім не те враження, на яке він розраховував. Втім, хтозна, на що він розраховував! Марічка заплакала. Вона й досі не знала про смерть своєї мами. Вона плакала, жаліючи її, – як тяжко матусі зараз без неї. Вона плакала, жаліючи себе.

Лішак припинив завивання. Голова його час від часу по‑пташиному різко поверталася то до Марічки, яка лежала на печі, то до стріли, яка стриміла з Івасевого арбалета. Він якось одразу зрозумів, що Леля в нього не стрілятиме. Дівчина справді виглядала розгубленою. Вона не опустила й не відвела арбалет, тримала його правою рукою, а лівою почала гладити Марічку по голівці, примовляючи:

– Ну, заспокойся, заспокойся, дитиночко. Все буде добре. Ти ж знаєш…

Лішак мовчав. Він також розгубився. Не розуміючи причини Марійчиних сліз, він не знав, що робити. Але найгірше було інше – діти також не знали, що робити.

– То що, – спокійним діловим тоном звернувся до Лисого дід, – будемо стару вбивати? Якщо не можете, я й сам упораюся.

– А ви як, – раптом втрутився Василько, – сонну її вбиватимете чи спершу розбудите?

Несподівано лішак розреготався. Він сміявся дуже довго, хапаючись за живіт і згинаючись до підлоги.

– Та якби ж я міг убити її несонну, то ви думаєте, вона б дожила до вашої зустрічі? – нарешті пояснив він причину свого сміху.

– А навіщо взагалі її вбивати? Ну, спиць собі та й спиць! Яка вам різниця – жива вона чи мертва?

Василько розпитував діда таким наївним тоном, такими чистими очима дивився йому в вічі, що дід, схоже, втратив пильність.

– Так вона ж не вік спатиме! Прокинеться ж колись! – він знову перейшов на виття: – О, яка люта буде вона! Весь світ ненавидітиме! Носитиметься на ступі над лісом і нищитиме все живе!..

– А чого ж вона нищитиме все живе? Знищила б тільки нас – ми ж винні в тому, що вона заснула, – Василько так здивувався, що лішак розсміявся знову.

– Хіба ж вона пам'ятатиме, хто її приспав?! Тому й лютуватиме, що всіх буде підозрювати.

– А, ну тоді нам нічого боятися!.. – полегшено протягнув Василько. – Ми собі підемо далеко, а вона тут хай собі лютує…

Дідуган іще раз розсміявся:

– Так вона ж не тільки губитиме всіх і вся, вона ж іще й розпитуватиме! Доки не знайде того, хто знає щось. А як мене спитає – хіба ж я ждатиму, поки перетворить мене на сухий пеньок?

– Ага, – зрозумів Василько. – То краще вас убити! Тоді ніхто їй про нас нічого й не розповість!..

– Та що ж це ти, малий, весь час такі дивні висновки робиш! – лішак заметушився, засовався на підлозі, одразу прикипівши поглядом до стріли в Івасевому арбалеті. Так і розмовляв з Васильком, дивлячись не на нього, а на маленьку срібну цяточку. – То тобі здається, що я тобі неправду кажу, то раптом надумав убити старого…

– А що робити, діду? – розважливо, ніби розмірковуючи, що немає іншого виходу, перебив його Василько. – Хіба хочеш…

– А й не треба, як не хочеш, не треба… – швидко відреагував Лішак. – Краще он бабу осоружну давай уб'ємо… Така ж пакосна стара – ще коли в мене ступу позичила – казала, горіхів натовчу, а тоді й віддам. А сама й досі не повернула. От уб'ємо її, то ви беріть що хочете, а мені нічого не треба – я тільки свою ступу заберу.

Це вже було щось. Принаймні стало зрозуміло, що в цій хаті найцінніше. А Василько не вгавав:

– А що ж тут візьмеш – у цій хаті? Тут нічого цінного й немає. А так бідну бабусю забивати… Якби ж іще заради чогось…

Лішак аж захлинувся:

– Як то нічого цінного! А самоносний рогач? А безслідна мітла? А вчений фартух?.. Де це він? Щось я не бачу фартуха, – захвилювався він.

– Як це – безслідна мітла? – Василько спробував відволікти дідову увагу від фартуха.

– А он вона, – лішак купився на такі нехитрі хитрощі. – Якщо тягти її за собою по землі, то вона всі сліди замете – ніхто не помітить і не внюхає.

– Так‑таки ніхто!.. – не повірив Василько. – А вовкулаки?

– Та що там вовкулаки! – вигукнув лішак. – Сама баба Яга – й та не внюхає!

– Справді непогана мітла, – з захватом промовив хлопчик. – Тільки воно все одно якось несправедливо виходить: вам одному таку цінну ступу, а нам на всіх якусь там мітлу…

– То візьміть іще казанок‑самовар – без вогню можна все зварити, тільки води налий. Отой щербатий! – лішак показав брудним пальцем на казанок, дуже неохайний на вигляд.

Лисий подумав, що настав час старого вбивати. Все, що можна було з нього витягти, вони вже витягли. А залишати такого ворога в себе за спиною – дуже небезпечно. І чого, здавалося б, простіше: тільки махни палашем, і голова відділиться від тіла. Але взяти отак і вдарити беззбройного діда, який ще й сидить на підлозі, він не міг. Просто рука не піднімалася.

І тут до Лисого дійшло очевидне: коли лішак говорив про казанок і вказував на нього пальцем, Лисий бачив і палець, і казанок. Він тепер усе бачив у хаті! Світало, і крізь невеличке віконце в хату запливало світло.

Тепер стало зрозуміло, чому дідуган так нервував і мружився. Тепер стало помітно, що він поступово, не підводячись із підлоги, зміщується подалі від вікна. Йому треба було все вирішити до того, як зійде сонце. Сови вдень сліпі.

 

Просмотров: 344

Вернуться в категорию: Строительство

© 2013-2019 cozyhomestead.ru - При использовании материала "Удобная усадьба", должна быть "живая" ссылка на cozyhomestead.ru.