рус | укр

Главная

Контакты

Навигация:
Арсенал
Болезни
Витамины
Вода
Вредители
Декор
Другое
Животные
Защита
Комнатные растения
Кулинария
Мода
Народная медицина
Огород
Полесадник
Почва
Растения
Садоводство
Строительство
Теплицы
Термины
Участок
Фото и дизайн
Хранение урожая









Annotation 4 страница

Не прокленуть тебе, бездольного, ті, хто миє твоє висхле старече тіло, поїть з горнятка слабким чаєм з ліками, перестеляє постіль і підкладає судно. Не прокленуть тебе милосердні, бо милосердя їхнє ремесло. А інші прокленуть того сина, що вмер раніше за тебе. А не того, котрий сидить поруч ліжка і плаче, що тато марить. Не ймуть віри старому й слабому, убогому і дитині, яку женуть, щоб не заважала. Камінь котиться, життя точиться… З усієї крові одна перлина лишилася, але й та випала з мертвої руки, покотилася… Частина друга

Bal

У місті С. нічого було робити справдешньому інтелігенту. Брудне, закапарене, наскрізь просякнуте духом прагматизму вертких жидів упереміж із затхлістю шляхетських гонорів, що позакладали свої маєтності й встидалися працювати, — властиво, повітове містечко, де не зустрінеш ні розкоші, ні свободи мислі у менш-більш яскравому виразі. Таких закутків багато на нашій Галичині. Коли великі міста вже здригалися в передчутті кінця віку, почуваючи важкий хід епохи заліза й крові, то жителі С. мудро дбали лише про дотримання моральних установ, вірили, що новий двадцятий вік колись та вернеться до моральних цінностей. Бо світ людський на тому стоїть. Спосіб отакого супокійного тихого життя видавався молодому свіжому чоловіку відразливим і зашкарублим, а втім, хіба з ним не ставалося те саме по упливі десятьох чи менше літ? Коли вже той молодий чоловік не бажав позбутися свого нігілізму, то мусив утікати, як слабий пес, щоби десь здохнути від голоду і смутку. Зрозуміймо, що за чисту совість треба платити найдорожчим: щастям, здоров’ям, кров’ю. Тільки поодинокі з нас відійдуть у царину смерті чисті, з любов’ю на устах. Підемо на Bal сьогодні, бо через сто років на нього прийдуть інші. Треба забавитися, щоб життя не видавалося таким нудним і непотрібним. Цього Balu вистачить нам надовго. Ваl — то велика потіха не лише для молодих, але й для старих та дітей. Шиються нові строї, стинаються бліді делікатні квітки, із шкатул виймаються персні, браслети, разки перлів, смарагдові кульчики, які ніколи не стратять свого блиску, навіть на кістяках. По обіді на вулицю Тиху, в гарний новий дім з фавнами на карнизі почали сходитись і з’їжджатись перші гості. Решта мала прибути о сьомій годині потягом зі Львова. Від погоди втіхи було мало, та се звична річ у наших краях: осіння сльота, вітер, болото. А ще помешкання зимне, зі стелі капле, як у декотрих гостей, що прийшли з найдальших околиць, з-поза Дністра, каламутного від негоди, тримаючись за хисткі плоти, аби не заталапати начищених бутів. «Охота було Панові Господарю кликати тоту бідоту», — знизували плечима багатші гості, що мали власні фіакри. Хто Пан Господар Balu — було ще секретом, що додавало яскравішого рум’янцю на щічки панночкам, а ну ж бо господар сего дому молодий і вродливий! Що багатий і щедрий, видно було уже зі сходів. Поважний сивий лакей, котрий ходив ще, либонь, під стягом Тадеуша Костюшки, скеровував панство на другий поверх, у велику залу, прибрану квітами з оранжереї, бо де вже при такій сльоті могли заквітнути пишні пахучі рожі! Звільнені від промоклих плащів, накидок і капелюхів, гості розкошували в теплі й жваво обзиралися по залі з вікнами, заслоненими червоним шовком, який прегарно вирізнявся на сніжно-білому тлі стін. — Чудесно! — казали вони. — Чудесно! Який смак! Слуги розносили напої, печиво, цукерки, фрукти, а за стіною музиканти настроювали інструменти. Ваl мав початися пів-осьмої і скінчитися аж вранці. А поки що гості бавилися самі: чоловіки грали в карти у осібному покою, старші пані згадували молодість, заздро-сумними очима стежачи панночок, яким судилось бути запрошеними на Ваl у розквіті юності. Діти перебували під пильним оком матерів і, не маючи забавок, жадібно їли досі не куштовані цукерки й всілякі марципани, смак яких прагнутимуть відчути ціле життя. Потяг зі Львова трохи припізнився, і пасажири були знервовані, особливо ті, хто їхав спеціально на Ваі. Все це були колишні уродженці С. або тимчасові жителі, які отримали картки-запрошення. З вагона третього класу вийшли два молодики в чорних капелюхах і пальтах. На привокзальній площі їх гукнув візник: — На Ваl, прошу пана? — На Ваl, — відповіли вони. — То прошу сідати! Оскільки прибулі не мали з собою парасолів, то швиденько залізли у фіакр, всередині якого смерділо мокрою цвілою шматою. — Вйо! — гаркнув фірман і, обернувши до клієнтів пожовкле спите лице, прицмокнув: — Там, прошу пана, стільки гостей наїхало! Має бути файна гостина. — А хто Господар? — слабим голосом спитав молодший і закашлявся. — Не відаю. То панська гостина, а не хлопська. — Хотіли-сьте би на Ваl втрапити? — іронічно посміхнувся молодший. — Мене кликали, та я свій фрак ще не забрав від кравця. Молодики засміялися. — Отже, Лесю, нам пощастило, — сказав старший. — Наші фраки виявились при такій нагоді у нас. І потяг не зійшов з рейок, і не впала нам на голову цегла, як ми вибирались з дому. Думаю, пан фірман не втопить фіакр у болоті і ми дістанемось на Ваl без пригод. — Будьте спокійні, панове студенти! Юзьо вас витягне з болота без святого Миколая, чули-сьте таку байку? — Чули-чули… А звідки ви пізнали, хто ми такі? — Нендзні єсте обидва, а у молоденького панича, перепрошую, ще й сухотний кашель… — А може, ми по рестораціях та по борделях стратили своє здоров’я! — образився Лесь. — Всьо може бути, — згодився фірман Юзьо і більше не обзивався. Лесь задивився на ратушу з годинником і шпиль костьолу, бо був нетутешній, а привезений приятелем Михайлом Басарабом зі Львова. Завжди такий пильний до його здоров’я, Михась уперся і в сльоту повіз товариша на таємничий Ваl в містечко С. До ратуші вони не доїхали, а звернули у вуличку без бруку, з будинками, що ніяк не пасували до Лесевих уявлень про аристократичний квартал. — Зле тобі? — схилився до нього Михайло, коли фіакр загупав по ямах. — Потерпи трохи. — Ти так говориш, ніби везеш мене до шпиталю, де конче обіцяють вилікувати. — Вибач… — Приїхали, прошу пана! Коні спинилися перед великим домом, який, наче гриб, виріс на смітті й убожестві. Світилися вікна. Стояли фіакри, і двері були гостинно відчинені. — З вас ринський, прошу пана. — Що?? — в один голос заволали наші панове. — Прошу пана, то є Ваl, а не іменини чи хрестини! Ви будете балюватись, а я мокнути під дощем. То не по правді, прошу пана… — Дай тому здирці ринського, хай собі на труну відложить, — простогнав Лесь. — А все наш демократизм… Сказано, пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл. Ти, певно, жид. — Jestem polak, прошу пана! — Здирця ти і хам, — досить спокійно відказав Лесь, киплячи від обурення, і дався вивести з фіакра. — Щасливо балюватися! — побажав їм фірман. — Щоб ти здох! — визвірився Лесь. Михайло не міг не посміхнутися. Лакей вклонився приїжджим, і вони з полегкістю скинули вогкі пальта. Лесь глянув у дзеркало і скривив лице у болісній гримасі: — Ось і я! Перший раз люстро каже мені неправду. За сим криється щось цікаве, авжеж? — Ваl! — розвів руками Михайло. — Втім, я ще у Львові помітив, що ти гарно виглядаєш. — Перша ознака, що я скоро вмру. — Ну, Лесю, нині не пасує говорити про смерть… — Ха, а чим сей Ваl різниться від інших? — Тим, що він відбувається раз у сто літ, під кінець віку. Ходімо, Лесю, нагору. Михайло ступив на сходи і з кожною сходинкою почував, як руки й ноги наливаються втомою, а холод обкладає серце. Лесь піднімався легко, тією салоновою ходою, якої чоловік набуває у світському товаристві, де люблять побесідувати про оригінальність, але не терплять між собою жодної оригінальності. «Боже милий, — подумав Басараб, — невже я її побачу…» …Панна Анна Л. була його найперша і найбільша любов, майже не затьмарена п’ятьма літами розлуки. Скільки спогадів, скільки муки викликало в нього те ім’я — Анна. Хлопський син і донька пана судді — йому відмовили в її руці. То була звична річ, приправлена скандалом. Він поїхав учитися далі, до університету. Та й, боже збав, щоб тепер Михайло, котрий у найближчім часі мав посісти адвокатську практику, дивувався рішенню Анниних родичів і її самої. Бо ж втекти з дому вона не схотіла. Можливо, він побачить її в оточенні мужа, дітей, спокійну чи невдоволену — і далеку. Вона, як це вміють заміжні жінки, перекинеться з ним кількома незначними салоновими фразами. П’ять літ — то є багато для жінки. Він ніколи після того не приїжджав до С. А зараз Ваl затьмарив йому очі своєю незвичайністю і виключністю, та ще хворий Лесь Козловський, за котрого він хапався ніби за соломинку і якого щиро хотів порятувати від чорної жури. Уже другий рік вони квартирували в домі Ядвіги Заморовської. Лесь мав досить прикрий характер, спричинений не хіба одною тяжкою хворобою, а й надмірною вразливістю. Вони опинилися в залі, й Михайло зразу спостеріг велику збудженість гостей, яка ламала світські устої міста С. Кожен зважав лиш на себе, та й, зрештою, хто тепер пам’ятав колишнього наставника панни суддівни? Мерехтіло світло десятків свічок, електрика горіла лише на сходах. — Давай сядемо! — запропонував Лесь, і їм пощастило знайти місце на червоній плюшевій канапі коло вазона з китайською рожею. — А я тут сподівався бозна-що побачити! — Ще нічого не починалося, — відказав Михайло дещо неуважно. Він ніяк не міг знайти Анни ні серед вертких панянок, ні серед панн. Може, вона виїхала чи, не дай боже, померла? Ні, думав він, не дамся. Я не хлопчисько, щоб трепетати від одного зблиску жіночих очей, і не романтичний дурень, котрий вибирає або шлюб, або смерть. Анна тоді була дівчам, гарним, але несвідомим. Лялька, знайшов він потрібне слово. Всі ці п’ять років мав її за кохану, тужив, розуміючи, що втратив її назавжди, але тепер, при виді безпечної публіки С., винної у його нещасті, відчув, що майже вилікувався від своєї любові. — Ми бідні плебеї,— співуче проказав Лесь Козловський. — Добре, що нас пустили в сей пишний теплий дім. Мені все здається, що нас зараз викинуть за комір під дощ. Я не хочу! Мені тут тепло і світло; я можу дивитися на гарних панянок і на бридких теж. А якби дали ще випити, то я був би у раю. Слухай, я ж прожив 20 літ і ні разу не мав щастя бути на Balu. Якісь сумнівні іменини з підозрілими паннами, у котрих руки червоні, як печений рак, пиятики з танцями Марисі або Зосі з Пекарської. Гай-гай, хто міг подумати, що ти така важна персона! Прокляте життя… Я навіть вальсувати не годен. Нема статків, а то б я поїхав у Єгипет чи ще й далі. Жиючий труп двадцятилітній, га, Михасю? — Дай собі спокій. Хоч тут не споминай… — Може, звідси ближче до бога? А може, я сподіваюсь на диво? Мусить той твій Ваl щось значити для таких, як ми, бідаків? — Певно, що мусить. Але ж, Лесю, не жиє ні один чоловік, котрий був на попередньому Balu. А те, що я пережив у С. п’ять літ тому, свідчить, що на добре той Ваl не вийшов. Ти записався на політехніку, я — на право. Бога випоминаєм всує і не всує. Прийдуть залізні коні, землю обплутають залізні дроти, як казала моя мама. Все, що нині нас тішить, як ото прогрес у техніці, просвіта, колись обернеться надмірністю. Уже тепер шукаємо бога у собі, бо у небі зневірились. Потім хвиля прогресу й цивілізованості затопить нам любов або зведе її до чисто фізіологічної прив’язаності. Ти болючіше відчуваєш се, ніж я. Твої вірші — то знак нашого страху перед новим віком. — Перед смертю, — поправив його Лесь. — Перед невідомістю. Невідомість лучить у собі смерть або будучність. Істинне знання здобудемо, коли опинимось там чи там… — Я до тебе прийду після смерті й розкажу. Коли ти зістаришся. Нам тоді легше буде говорити. Ти не будеш чути страху. — Ну, Лесю. — Та не в тім річ. Я чуюся дуже старим. — Музика грає, а ми завели про смерть! — Так. Ліпше будемо дивитися. Нам тут ролі одні — дивитися, що вийде з того Balu. Лакеї розносили шампанське. Ваl аж тепер мав початися. Всі побачать за хвилю Пана Господаря сього дому і сього свята. Тільки Лесь сидів спокійний і незворушний. Їм принесли два кришталевих келихи на срібній таці. — Я би щось з’їв перед тим, — сказав Лесь, і товариш підвівся затим, аби взяти таріль з закускою. Біля столика крутилися пани обивателі. — О, кого я бачу! — вхопив хтось за лікоть Басараба. Перед ним стояв огрядний панич, за чиїми рисами вгадувалося щось знайоме. — Забув, лайдаку, Міська? Ми ж училися в одній клясі! — Стебловський? — Еге. Чув, що ти в люди вибився? Служитель Феміди. Ну-ну, радий стрітися. Є стільки спільних споминів… — Не можу, Міську. Потім… — Як хочеш! — Не гнівайся, але я і мій товариш хотіли би перекусити з дороги… — А я хотів тебе познайомити з тутешнім холостим товариством. Ти ж тепер вхожий у всі доми… Михайло вхопив тарільчик з канапками і вибрався з тлуму. В гімназії Місько був пустий хлопець, хоча й не злий. Ліпше було з ним не заводити розмови, та ще знайомити з Лесем, котрий міг роздратуватись і наговорити казна-що. Хлопці наспіх з’їли по три канапки з паштетом, не торкаючись шампанського. Аж тут оркестр заграв полонез, яким шляхта любила відкривати бали, і всі посунули на середину зали, прочищаючи горлянки перед тим, як хором крикнути віват Пану Господареві. Музика урвалась трохи недбало. Два сивих лакеї урочисто відчинили високі білі двері, й на порозі став Господар. Боже милий! Михайло за тлумом не встиг зразу його побачити, але почув вражений шепіт і звівся навшпиньки. Йому наче хтось хлюпнув у лице крижаною водою. То була панна Анна Л. Господиня. Наступної хвилі вистачило, щоб на все життя у його очах відбилися її постать у простій білій сукні, бліде лице, оточене хвилями розпущеного рудого, радше мідного, волосся, великі темні очі (раніше ж були зелені). Не маска, а лице з ледь помітним тремтінням уст і виразним страхом у погляді, наче Анна цілком випадково з’явилася тут і зараз обернеться, побіжить назад у свій покій, впаде на ліжко і заплаче. «Панна Анна, панна Анна…» — шелестіло між публіки, доки хтось не крикнув: — Віват Пані Господині, віват панні Анні! «Боже милий!» — прошепотів Михайло. …Гості посунули в двері, за якими були накриті столи. Михайла посадовили задалеко від Леся, зате він мав зручну нагоду бачити Анну. Легенька тінь пробігла по її лиці, перш ніж очі осмислено глянули на нього і впізнали. Вона посміхнулась, але то була вже не та відкрита напівдитяча посмішка, якою колись панна Анна Л. вітала свого наставника. Столи вгиналися від наїдків і напоїв, та настала вимушена тиша, що передує кожному великому застоллю, де злучені спільною скатертю люди різного віку і різного суспільного становиська. Згодом забави, музика, вино, флірти розтоплять лід відчуження, бо, як добре помислити, у цих людей є багато спільних споминів і вони добре знають правила поводження на Balu. Сусідками Басараба були дві поважні старші панії, які, либонь, не потребували, щоб їх розважали приємною бесідою, бо пильно роздивлялися інших гостей. — Господиня хоче говорити! — пролетіло над столами, і гості почали підводитись. Було їх, може, сімдесят, не лічачи дітей, для яких накрили стіл в осібнім покою. Кожен підніс келих з шампанським. Панна Анна сказала, твердо вимовляючи слова, щоб не зрадити тремтіння руки: — Дорогі гості! Доля звеліла мені бути Господинею сього Balu не знати за які заслуги. А може, вона вибрала сліпо. Тому кожен з вас має право бути тут не гостем, а господарем. Господар, як відомо, мусить пильнувати, щоб кожному було весело, аби ніхто не почувався одиноким і покинутим. У щоденному житті всіляко буває. Тільки зібравши гостей у своєму домі, господар мусить віддати їм все тепло, щирість і веселість, а сам має стояти на сторожі. Се і приємність, і тягар. Тому Господинею лишаюсь я, а ви гості й господарі водночас. Ласкаво прошу пити, їсти й веселитися у нашому домі! На тім Анна скінчила. Найближчі сусіди по столу кинулись її вітати і кричати: — Браво! Віват Пані Господині! Чудесна промова! Але Михайло зауважив розчаровані знизування плечима, шепоти. Очевидно, від Господині чекали більш блискучої орації, заледве не пророцтва, а не таких звичайних слів про дім і гостинність, які б могла сказати й проста міщанка. Йому б не прийшло се до голови, якби він сам не сумнівався. Михайло сердито вихилив вино і взявся до їжі. — Се щось незвичайне, — мовила одна пані-сусідка до другої.— Ся емансипатка, котру жаден порядний мужчина не хотів би пошлюбити, ся гордячка, котра не дочекала зробити бодай одної візити, — раптом Господиня Balu! Кілько є скромних дівчат з порядних родин, але вибрано чомусь її. — Щира правда, Мільцю! Анна не є красуня, тільки й того, що оригінальна. Мій син Владзьо находить в ній щось демонічне. Се вабить мужчин, але з таких жінок добрі хіба коханки. — Я певна, що вона має з кимось зв’язок. Такого становиська на Balu можна сягнути, лише маючи за собою плечі. Обидві панії зостановились на сій цікавій думці, і кожна почала перебирати в своїй майже лисій голові можливі кандидатури. Але, видно, то був тяжкий процес, бо пані-сусідка зліва, закопиливши синю губу, врешті-решт випалила: — Зрештою, якби панна Анна мала поплямлену репутацію, нас би тутка не було, Софіє? — Певна річ, певна річ, Мільцю! Але хто знає, чим все це кінчиться. Треба дивитися, до кого тягнеться серце панни Анни. Михайло чувся як на палі при тій невинній бесіді, але піти було неможливо. Анна сиділа у великому кріслі, сама й неприступна, ніби молода без молодого, може, через оту білу сукню. За інших, буденніших обставин Михайлове кохання спалахнуло б знову, але тепер чи воно зів’яло, чи він злякався неприступної фортеці, горло йому стиснула жалість. Ніби поруч з Анною сидів невидимий Азраїл, ангел смерті, і її устами мав сказати присуд їй самій… — Пан адвокат журиться? — спитала його пані-сусідка справа. — Гріх журитися молодому інтересному мужчині. Наше товариство, певно, йому не до смаку, але ми в тому не винні. Нічого, пан адвокат має попереду ніч з танцями і приємними бесідами з молодими панянками. Якщо комусь і смутно, то нам, старим кобітам, бо свого часу нам не довелось потанцювати на Balu. О, пан адвокат буде дуже вдоволений! Лице її на хвилю добрало людського виразу. — Сподіваюсь, — вклонився Михайло. — А щодо моєї зажури, то се від утоми. — Ох, ці вже мені ділові люди! Скажіть, пане адвокате, молодіж нині має час на кохання чи праця для неї важніша? — спитала друга пані. — Знаєте, я якось не відношу себе до молодіжі. Юність моя прийшлася на нестатки, на боротьбу за існування. Єдине, що я можу стверджувати: праця не є сенсом людського життя, так само як кохання. Вони приносять нам щастя і є необхідні, але з них мусять вирости вищі ідеали служіння і любові… — Отже, пан вважає кохання чимось нижчим за любов? — Кохання егоїстичне, а з егоїзмом чоловік ніколи не добудеться досконалості. — Особливо тяжко мене вражає егоїзм дітей. Чомусь вони ніколи не вірять, що їм зичать добра. — Ох, Мільцю! Пан авдвокат не є жонатий і не має дітей, щоб зрозуміти, що егоїзм дітей і егоїзм матері то є різні речі. Пане Іринею, ваш Адась добре влаштувався у Кракові? Уже по гостині Михайло віднайшов Леся. Той, зрештою, не потребував його товариства. Був веселий від вина і виглядав би на дуже гарного хлопця, якби не страшна печать хвороби. Михайлові полегшало на серці, як почув його сміх серед гурту панночок і молоденьких паничів. — Але ж, Михасю, чом ти раніше ніколи не говорив мені, що у С. стільки квіток? — Це само собою розуміється, — не знав, як відповісти, Михайло. — Пан адвокат ховався сам і ховав свого товариша. А ми нудилися. У нас так рідко бувають бали, де можна потанцювати! — заявила висока чорнява панночка. — Рідко? — спитав Лесь. — Се діло можна поправити. Чом би Ваl не зробити бодай раз на рік? А то аж на сто! — Жах, пане Лесю, цілковите безглуздя! І хто його придумав, невідомо. Певно, то був старий чоловік, якого не обходила бідна молодіж… — Не говори так, Катрусю, — озвалась щупла панночка у ясно-зеленій сукні.— То традиція. — Традиція? Але ж я хочу танцювати! — Браво! Браво! — заплескали в долоні панни і паничі.— Ми теж! — Я так міркую, що Ваl — се танці. Без гостини можна обійтися, без вина також, але без танців — ні,— не вгавала Катруся. — А ви як думаєте, пане адвокате? — Мене звати Михайло, прошу пані. Ваl — се велике свято, і смисл його не вичерпується танцями. Той смисл ми зможемо збагнути по упливі багатьох років. Хто знає, може, нині рішається доля світу… — Пан Міхал, певно, не любить танцювати. О, я зразу збагнула, що пан не з нашого кругу… — І я теж! — вискочив Лесь. — Син сільського попа і грішу віршами. — Пан — поет? — заблищали очі у панн, і вони всі разом посунули на хлопця, тільки Катруся презирливо скривила губи. — Хай пан Лесь почитає нам свої вірші! — Вони занадто смутні, щоб їх читати на Balu, — розгубився і якось згорбився Лесь. — Витвір хворої уяви. — О, се страшенно цікаво! Пан Лесь такий молодий і вже має розбите серце. Се мусять бути чудесні вірші, адже їх надихала любов… — Ні,— замахав руками Лесь, — мої вірші — се зів’ялі листки. Досить осені, що надворі. Хай тут буде літо… — О ні, ми вас не випустимо! — запищали панночки. Бідний Лесь позадкував. Лице його побіліло, а очі зробились як у перестрашеного пса. Одна панночка жартома вдарила його віялом по носі, й Лесь засміявся. Сміх заклекотів йому в горлі, перейшовши у кашель. Михайло кинувся з хусткою на поміч. Коли хлопець відняв її від уст, вона забарвилась кров’ю. Всі стояли розгублені, змішані. — Боже, — прошепотіла якась панночка, — такий молодий… — Перепрошую, — вклонився Михайло і взяв товариша під руку. Відійшов з ним до тієї самої канапи, на якій вони сиділи з самого початку. Музика загриміла, ніби зібралося докупи п’ять оркестрів. Лесь сидів з заплющеними очима, відкинувши назад голову. Минуло досить часу, перш ніж він обізвався слабим голосом: — Запам’ятай, що я тобі скажу. Я нині перший раз зрозумів, що не треба читати вірші, коли тебе просять. І коли не просять — так само… — Ти ж їх ніколи не читав на людях! — Але міг. Тепер уже все. Нині я зрозумів, що я дерево. З таким, знаєш, білим стовбуром, який увесь тягнеться до сонця, до світла, і з таким чорним корінням, що спускається в темряву, живиться її соками. Ні одне не може переважити друге. Се мій природний стан, і я не хотів би позбутися рівноваги. Мої вірші — лиш мій рятунок. По смерті вони вже не врятують нікого. — Неправда, Лесю… Кожний чоловік лишає по собі свою працю. Хіба он ті,— кивнув Михайло головою у бік веселої юрби, — лишають по собі таке мале зерно, що, як пил, літатиме в повітрі й ніколи не проросте. Якщо на божому суді буде якась ієрархія, то вони стануть десь посередині. Не по майні, не по суспільному становиську, а по тій єдності, якої вони так пильнують. Нам, плебеям, вона видається дикою, спліснявілою, непотрібною, але вона мудра. Є щось у ній жидівське: по духу, а не по крові. Тоді пил, який після них лишиться, буде взаємно притягуватися і не згине. Пробач, я заговорився, се лише зараз спало мені на думку. Ми від свого грунту вже відірвалися, а до іншого пристати не вміємо і не хочемо. — Кепські наші справи, Михасю, — посміхнувся Козловський. — Гнила аристократія вимре, і запанує демократія. Якби я дожив до того, то мусив би вдавати з себе варіята: ходив би зі скрипкою по людях і годувався би з того грання. — Доросла людина мусить бути статична з погляду моралі. Навіть коли захитаються устої, вона лишиться людиною. — Ти хочеш, щоб вони захиталися? — Хіба се залежить від мене? Єдине, чого я хочу, се оновлення, свіжого повітря, cвободи… — Ха, свіжого повітря! Я один час був зв’язався з москвофілами, бо звідти, зі Сходу, віяло свіжим, як ти кажеш, повітрям. Бідний галичанин побачив себе темним, затурканим німцями, ляхами і попами. А потім виявилось, що то такий розрахунок, аби вівцю стриг інший пастир, і в російського орла ще чіпкіші пазурі… Ти сам собі перечиш. Нащо тобі свобода, коли ти й так вільний? Нащо мені боятися смерті, коли вона сидить уже всередині? — Не хвилюйся, Лесю, бо знов буде кашель, — спинив його Михайло. Він побачив, як до них іде панна Анна, Господиня сего Balu, саме до них, хоч її перепиняють, цілують руку, зазирають в очі, а вона терпляче посміхається. — Пане Михайле, дозвольте вас запросити на дамський танець. Прошу не відмовлятись: я знаю, що ви не вмієте танцювати. — Мій товариш — Олександр Козловський. — Пан Олександр не нудиться на Balu? — О ні, прошу Пані Господині. Все це дуже інтересне… — Безперечно. Навіть мені невідомо, чим сей Ваl закінчиться. Чи, може, пан знає? — Можу вам виповісти з десять варіантів. — Потім. Пане Михайле, танець скінчиться! Панна Анна простягла до нього дрібну руку з ледве помітними голубими жилками. — Якби я мала владу, то вилікувала би твого товариша, видерла його з пазурів смерті. — Анно! — Що «Анно»? — Ти лишилася такою ж щирою і доброю… — Ні, Михайле, я добра лише до нещасніших за себе. Горе й біда не роблять людину доброю. Вони її калічать. — Тобі так погано жилося? — Нудно, тому погано, — сказала досить голосно Анна і злякано озирнулася, чи хтось з танцюючих не почув її слів. — Ти й справді не вмієш танцювати. Давай ліпше сядемо. Ох, і натанцювалась я сьогодні! Таку маю роль… — Ти ж жила не в цьому домі. — Та він і не мій. Се для Balu. А я живу, де жила раніше. Тато вмер два роки тому, брати поженилися, то я сама з цьоцею. Пригадуєш цьоцю Магду? Вона говорила вільно, весело, як говорила з кожним. І се боляче вкололо Михайла. — Так, — сказав він. — О, знов кличуть! — сплеснула руками Анна. — Але ж ми з тобою ще поговоримо, правда? Вона підвелася, і Михайло, котрий щойно байдуже дивився на неї, нестямно захотів, щоб Анна лишилася коло нього. — Не йди, — попросив він, але за шелестом власної сукні і музикою Анна не почула його благання. Проводив її очима: як ішла вона до гурту молодіжі, далеко поважніша за своїх ровесниць; як ті про щось просять, і ось вона сідає до фортепіано. Він чує окремі звуки і не може вловити через шум мелодії. Такий щемливий спокій омиває Михайлову душу, що він не хоче рушатися з місця. Забуто всі приниження, знущання, які витерпів він у С. від оцих же людей. Хочеться вічно такого тепла; світла, музики. Боляче думати, що десь дзигар відбиває кожну годину, вкорочуючи людям віку. Неподалік від нього стало двоє поважних панів, котрих він не пригадував. До нього долинала їхня розмова. — Зле, коли жінка господарює, та ще така молода. Я нігди не чув, щоб на Balu головувала дівчина… — Головувала? Господар — се бідна овечка на заріз. Спом’янете мої слова, пане Антонію, з панною Анною трапиться щось зле. Не кажу про смерть, але поміркуйте, чи чули ми ім’я хоч одного Господаря з тих, що були раніше? Все покриває тайна. Хто вони, чиї діти, чим заслужили таку честь, як їх обрано — ніхто не знає, а тим паче не пам’ятає. Мусять кожного разу вибирати по-інакшому. — Пане Северине, то все новочасні штуки: емансипація, лотереї… Якби не лотерея, а якийсь людяніший спосіб, панна Анна не наражалась би на небезпеку, будучи властителькою виграшу, і ми б не сушили собі голову, що се має значити. Зле, кажу вам, зле! — Ну, панна Анна не є емансипатка, боже збав. Сирота, до костьолу ходить… — Е, то все попереду! Якщо за два, ну, за три роки не віддасться, то стане емансипаткою. Всі вони такі. — Віддасться, хтозна… — задумливо мовив пан Северин. — Кажу, Ваl вимагає жертви. Хто з наших паничів схоче мати крульову за жону? Крульову майже без віна. Був би живий отець, він би, конечне, не пустив доньку на Ваl. Крутий був небіжчик… — То правда. Не хтів ні з ким знатися, ухилявся від товариства, відколи вмерла йому жона. Анна, вважайте, сирота з трьох літ. Тут до Михайла підлетів задиханий Місьо і майже крикнув: — Ходи до неї! Кличе! Аж старі пани урвали розмову й осудливо подивились на нього. — Що? — наче зі сну збудився Михайло. — Ходи! Вона кличе! — А в чім річ? — Боже, який ти нетямовитий! Просила тебе Пані Господиня, що ж тут незрозумілого? То її обов’язок — тішити гостей. Сказала:. «Місю, будь добрий, приведи мені пана адвоката Басараба, маю щось йому сказати». — Власне, я збирався пошукати товариша. Він слабовитий і до того ж нікого не знає… — Боже, Михасю, не можна ж бути таким неввічливим! — Та йду, — повільно мовив Михайло і подумав без зла, але з неприємністю: «Ба, лишила мене ради товариства, а тепер кличе». П’ять років тому в неї був дуже мінливий характер. Анна сиділа в кріслі і, хоч довкола неї тлумилися гості, мала вигляд, ніби нікому до її персони не було діла. — Сідай, — вказала йому місце поруч себе тоном господині. Місьо лишився стояти, приглядаючись до них обох з веселою цікавістю. — Я тобі не суддя, — мовила вона, дивлячись поперед себе. — Я теж тобі не суддя, Анно. — Тоді я буду вам суддею! — засміявся Місьо. — Ти? — підняла брови панна Анна. — За що ж ти будеш нас судити? — За що? — Місьо аж затремтів від збудження. — Ви ж любилися колись, а тепер стали чужі. Втім, судити треба кожного осібно. Тебе, Анно, за те, що свого часу проміняла Михайла на рідний дім. А Михайла за те, що не зумів тебе переконати… — Дурниці! — відрізала Анна. — Я його ніколи не любила. Була наївним дівчам, ну, може, трохи закоханим… Мені усе перейшло. Правда, я більше у нікого не закохувалась. О, бачиш, я сама собі адвокат… — То нічого, — заспокоїв її Місьо. — У таких випадках кожен мусить захищатися. Отже, з веселої дівчини ти перемінилась на крижану істоту і тобі немає діла до мужеської статі? Хіба се не любов, коли ти на протязі п’яти літ губиш у собі найкоштовніші почуття? — Я більше не буду себе захищати. Але будь певний: колись я воскресну. — Ну, тоді перейдемо до Михайла. — Яке в тебе право нас судити? — Нині він має право. Ми з ним одного суспільного стану. — Але ж се цинізм! — Якщо ми обоє надто заінтересовані в собі, то хіба чужий може нам помогти. — Анно, я ніколи не бачив тебе такою… — Ну, коли пан адвокат не хоче, щоб його судили, то я не буду. Але ж друга сторона може почутися ображеною, оскільки вона досить щиро висловила свою думку… — Я вас не розумію! — спалахнув Михайло. — Може, у вашому колі й дозволені такі жарти, але сповідаються лише перед богом. Даруй, Місю, ти не годишся на цю роль! — Боже!.. — простогнав Місьо, хапаючись за голову. — Ти свідомий того, де ти знаходишся? На Balu! — Свідомий. Але чому панна Анна мусить бути жертвою? Хай наді мною сміються… — Тому, що Ваl — се біль, а не тільки весела розривка, — сказала Анна. — Мусимо звільнитися від болю, щоб жити по-новому. Почати все спочатку можна лише тоді, коли позбудешся колишніх прив’язаностей. Ми не жертвуємо собою цілком, хіба минулим… — Хіба немає іншого шляху, крім цинізму? — Вся справа у мені,— заявив Місьо. — Якби ви були на самоті, то така розмова не видалася б пану адвокату цинічною. — Облиш, Місю! Ти нам не заважаєш. Тебе просто не існує. Тому з тебе дуже гарний суддя. — Вельми вдячний панні Анні,— Місьо поцілував їй руку. — Може, вона буде ласкава пояснити пану адвокату, чому мене не варто проганяти? — Потім, — аж наче злякалась Анна. — Мушу йти до гостей. — Пан адвокат читав Ніцше? — спитав Місьо, витягуючи цигарку і зручно вмощуючись на місці Анни. — То не для мене філософія, — сухо мовив Михайло. — Шкода, шкода! То є фільозофія для мужчини. «Ідучи до жінки, не забудь з собою взяти батога». Михайло на те лише невесело посміхнувся. Раптова музика відізвалася у ньому як обвал. Все, що мало статися далі, нагадувало страшний потік каміння, котрий потягне його на долину. Се важко було зрозуміти. — Нині вночі рішається моя доля! — пихато мовив Місьо. — Пан адвокат на мене злий? Ні, він належить до тих людей, котрі через свою м’якість не годні вчасно злапати винного за руку. Пан адвокат живе лише споминками і не може зрозуміти потреб будучності. — Пан суддя мав би пам’ятати, що Римська імперія панувала тисячу літ, але таки впала. — Бо її знищили плебеї! — Вона сама себе зруйнувала розкошами і розпустою, а найбільше незнанням межі, вседозволеністю. Тепер перепрошую пана суддю: мушу віднайти товариша. Басараб не хотів заводити дурної суперечки. Він мало тямив у тій салоновій грі, в яку хотіли його втягнути, та, власне, він і піддався. Все те було неприємне і тяжке. Навіть для Анни. Чи ж не Місьо її змусив до того? Михайло аж засміявся. Анна не з тих, кого легко зломити. Шкода, що у ній не лишилось нічого дитячого, крім, може, необережності. Якби вона була такою п’ять літ тому, він не полюбив би її, хіба що з жалості. Та й тієї любові було б йому аж забагато. Леся він довго не міг знайти. Ходив між гостей, чув уривки розмов, сміх, але те було надто звичайне. Всі Bali схожі один на одного. Лесь має рацію. Михайло хотів зараз же йти пішки на станцію. У гурті здибався з Місьом. Той теж когось шукав і дико зиркнув на нього, ніби хотів щось спитати. Господи, як добре було б йому зараз опинитись у львівському покоїку і при світлі лампи читати книжку, далеку від будь-якої правдивості! Чи то завжди так буває на святах: спочатку піднесеність, втіха, а потім втеча від усеї тої розкоші в свою нору, знудження? «А вмирати? — шепнув йому чийсь відразливий холодний голос. — Вмирати ліпше на Balu. Чи в своїм ліжечку, коли всі сплять. По хвилі, як прогримить постріл, настане цілковита тиша. Коли усе втратив, найліпше купити чи вкрасти пістолет. І забери з собою нещасного товариша, аби він не перетворився на живого трупа». Але той голос, як правило, Михайло заглушував при помочі здорового чуття селянської дитини. З’яву труп’ячого скімління він приписував загальній тяжкій атмосфері суспільності й власній зневіреності. Се, мабуть, втома бажала його смерті, найсильніше після любові почуття. Леся в залі не було, і він хотів пошукати його в інших покоях, як раптом у отворі дверей побачив панну Анну, вдягнуту чомусь в скромну дорожню сукню. Вона зробила йому знак, аби йшов до неї, і щезла. Від тієї хвилі Михайло забув, кого він шукав. З паленіючим лицем пішов до дверей і опинився у білому коридорі, такому білому, що не потребувалось лампи для освітлення. Михайло постукав і вчув: «Прошу!» У лице вдарив йому запах парфумів і квітів. — Я зачиню двері на ключ, аби хтось не надійшов. Покій, до якого закликала його Анна, нагадував швидше гардеробну артистки, аніж помешкання Господині Balu. Якісь шафки, канапи, сукні, придатні радше до маскараду, усипані блискітками, вазонки, портрети, статуетки. — Не бійся, — сказала Анна. — Сядь отут. Хочу з тобою попрощатися. — Їдеш? — Їду. — Аннині губи тремтіли. — Точніше, втікаю. Як здрайця, серед ночі. Нудно мені тут… — А там буде ліпше? — Важливий сам факт втечі. Ти мене засуджуєш? — Та ні. Хто я такий, щоб тебе судити? Вони хвилю помовчали, ніби тих пару незначних слів було підготовлено для театральної вистави і потребувалось щось сильніше, щоб викресати іскру почуття. — Поїду не сама. З Місьом. Михайло збілів. — Не могла знайти собі ліпшого. Потім, у Відні, або він мене кине перший, або я його. Я все знаю наперед. Тут мені не буде життя. А там може, почну вчитися. Втім, хтозна… — Яка ти ще дитина, Анно… — І за се дякую. Інший на таку мову встав би і пішов. — Не знаю, що зробив би інший. Кажу те, що відчуваю. Не їдь, Анно. Їдь зо мною… — У таку мандрівку не беруть тих, хто найдорожчий, бо їх можуть вкрасти або згубити. — Ми не поїдемо так далеко. А тебе я буду берегти. — Хочеш мене врятувати від падіння? А може, я вже впала так низько, що мене не взяв би жаден порядний хлоп? Михайло зітхнув: — Ти тоді б не поїхала. — Звідки ти знаєш? Ти для мене більше значиш, ніж усі на світі. Якби я була порядна дівчина, то вдалася б до кокетування, щоб переконати тебе, що за п’ять літ не змінилась. Але мені се бридко. Волію знати, що є на світі одна добра і щира людина, котра мене не осудить. Так, Михайле? — Так, так! — майже вигукнув той. — Але невже серце тобі не підказує, що можна жити інакше, що в твоїх силах зробити, повеліти собі щасливу долю. Я цілий вечір мучуся. Один раз мені здалося, що таку, яку бачив тебе нині, не зміг би полюбити. Зараз ти щира, а тоді була ніби лялька. Чому люди не шукають собі щастя, а нещастя? Варто послухатись свого серця, і воно вкаже дорогу. Нащо тобі здався той ніцшеанець? Думаєш, він сильний мужчина? Се — слизь та іржа, яка все гноїть і псує!.. Анна задумалась. Лице її було в сю мить байдуже. — То все від зневіри, Михасю. Я скалічена своїм оточенням і не чую в собі серця. А щодо Міся, то він жертвує ради мене багато чим. І його за се чекає покара. — До чоловіка не пристає поговір. А на тебе все життя будуть дивитися косо. Се ти зараз так вважаєш, що тобі байдужа чиясь думка… — Ой боже, боже, — раптом затряслася від плачу Анна. — Страшно, страшно, страшно… Але нічого не можу вдіяти. Не знаєш, як жилось мені після тебе. Попіл. Все горіло, а потім ціла купа попелу. Батько гриз мені душу. Пильнував, аби я нікуди не виходила. Ганьбив послідніми словами. Двері мого покою замикав на ключ, коли я пригрозила, що втікну з тобою. Я труїлася, невдало. Потім вмер батько. Я, знаєш, навіть не втішилася… Та що там розказувати! Вмерти не маю сили, а те життя, яке Місьо мені розхвалює, таке ж підле. Не стримуй і не відговорюй, бо я не знаю, чим усе кінчиться… — Добре, — Михайло провів рукою по її волоссі. Вона перехопила його руку, притислась щокою. — Я не хотів тебе злякати. Думав, що ти відважніша. Тим більше тобі нема чого їхати. Я скоро отримаю практику, заберу тебе з собою, і все буде добре… — Ти се говориш, бо добрий. Я, знаєш, Міся не полюбила б нізащо, бо він злий. Боже, сон кінчився! Наче мана якась… Я думала, що найліпше втекти після Balu, тоді се не так вразить наше панство, тим більше що з Господарем мусить щось трапитись. Його ніби приносять в жертву. Слухай, — підняла вона голову, — а що ж може статися, коли я з тобою? — Щось добре. Ти ж поїдеш, тільки дещо пізніше. — А коли? — Весною. А може, й скорше. — Краще скорше. — Я буду до тебе приїжджати. — Будеш. — Дитина, та й годі… Наглий стук в двері перервав їм тишу. — Анно! — почувся голос Міся. — Коні готові. Дівчина зіщулилась. — Анно, ти мене чуєш? — Чую, — дрижачим голосом озвалась вона. — Я з ним поговорю. — Я сама, Михасю, я сама… — Відчини! — роздратовано крикнув Місьо. — Чи ти з кимось закрилася? — Боже, як я його ненавиджу! Боже, дай мені сили! — прошепотіла Анна. Встала, пішла до дверей: — Я збираюся. Почекай мене на сходах. — Ліпше у фіакрі,— завагався Місьо. — Боїшся? Чекай на сходах. Маю тобі дещо сказати. — Які ще там розмови? Поговоримо у дорозі. Ну, добре… Не забудь саквояж. — Не хочу тебе мішати до того, — винувато посміхнулась Анна, — Посидь, я скоро… Вона підійшла до Михайла, поцілувала його в чоло такими зимними устами, аж той здригнувся. — Ти маєш рацію, Михасю. Не може бути так, аби все зле. Колись мусить вийти на добре. Я зараз вернуся, одіну бальову сукню, і ми підемо танцювати, правда? — Правда. — І всі будуть дивитися на нас і казати, що панна Анна знайшла своє щастя. Вони ж не злі люди. Радше нещасні. Зв’язані по руках і ногах. Як мені їх шкода, Михасю… Вона відійшла до люстра, зажмурилась. По тому взяла невеликий саквояж, розкрила його і закрила. Перехопивши Михайлів погляд, сказала спокійно: — Мушу заплатити Місю за турботи. Не хочу мати борги. Уже в дверях обернулась. Михайла вразило її посіріле й постаріле лице. — То страшний чоловік. Він здатен на все. — Я піду з тобою! — Ні,— похитала головою Анна. — Я сама. Михайло лишився сидіти на тій же отоманці. Всупереч радості, яка поволі наповнювала його серце, на плечі тиснув тягар страху. Він підхопився, заходив по покоїку. Годинника не мав, тому час тягнувся поволі… Переміна, що настала сього вечора, надавала всьому його життю, праці сенсу. Він глянув на себе в люстро, але побачив, що лице в нього не дуже щасливе і має на собі печать пережитих нині хвилювань. Все це минеться, подумав Михайло. Та й Лесеві, мабуть, буде неприємно бачити його веселим і вдоволеним. Хворі того не люблять. Анна дуже чутлива до чужого горя. Як вона нині гарно розмовляла з Лесем! Без жалісливості, як рівна з рівним… Михайло взяв до рук маленьку статуетку з порцеляни: хлопчик-пастушок грає на сопілці. Посміхнувся, пригадавши дитячі літа. Як сидів босий і синій під мокрою веретою, котра мало рятувала від довгого, на цілий день, дощу… Він здригнувся, почувши ляскіт, ніби десь вистрілила ракета з фейерверком. Музика зразу урвалась, і донісся дикий жіночий лемент. Дрижачою рукою Михайло відклав статуетку і, поки біг до сходів, надіявся, що се жарт п’яних гостей, що він не стосується Анни. …Панна Анна стояла закаменіла, а на сходах, вниз головою, лежав Місьо, і з-під нього текла кров. Якась старша жінка рвалася до неї, але її тримали за руки паничі. — Сука! — кричала вона. — Застрілила мого сина! Кожен мусив доконечне зазирнути в лице Анни. Хтось вхопив Михайла за руку: — Ти що, здурів? Лесь Козловський виволік його з тлуму й зашепотів: — Той здрайця наробив галасу на сходах, що панна Анна його обманула: нібито збиралась з ним втікати до Відня, а тепер знайшла собі коханка… Михайло мало що розумів. — Тоді вона вихопила з саквояжа револьвер… Мусила якось боронитись бідна дівчина. Я буду за свідка, пане поліціант! — вхопив за рукав служителя закону. — Той Місьо таке падло, що я сам би його застрелив! — На все свій час, — сухо відказав той. — Пан адвокат мусить лишитися для бесіди. Треба дещо поспитати… …Анна вмерла від гарячки через три місяці, будучи під слідством. Лесь помер у серпні. З упливом років Ваl став для Михайла лише болючим сном. Багато разів йому доводилось бачити, як сідає сонце над містом С. і ліс у його відсвітах стає чорним, а білі квіти — червоними… Пан Зоріан

— Я ще був тоді молодий. Мав-єм звиш двадцять літ, — кажуть дідо і, коли переводять очі з огня на коней, що пасуться в темряві, жмуряться. — Так говорять, що хто найстарший у родині або найменший, тому мусить щось привидітися. — Що, діду? — питає Михасько і тулиться ближче до старого. — Нечисте. Мерлець або й труп. Бодай раз мусить увидіти. — А чому, діду? — Відки мені знати, дитино? Чув тот і сам видів. Правда, не настрашився. Добре, що не було коло мене нікого. Боронь боже у той самий день повісти — можна вмерти. Певно, до рана злий дух сидить в тобі, а на рано втікає, бо боїться сонця. А як скажеш завчасу, то він почне мучитися в тобі й не зможе вийти. Чуєш, Михасю, боже збав тя сказати, що видів… — Йой, діду, таке страшне повідаєте! Мені ще присниться… Старий притулив до себе хлопця: — Як будеш добрий, чесний, совісний, зла сила хоч і вступить в тебе, але ти її здолаєш. А показатися мусить, раз ти найстарша дитина. Може, тепер, може, аж у старі літа… Пострашить та й піде собі. — Розкажіть, що ви виділи!.. — Розкажу. Піди заверни гнідого, бо до лісу пішов, волоцюга. Михасько мав великі страхи, але мусив слухатися. Вгрівся коло вогню, а тепер зимна роса палила йому збиті ноги. «Дідо видять ліпше за мене», — подумав хлопець, йдучи в темряву. Позад нього горів огонь. Як почне пригасати, вони спечуть пару бульбів у попелі. Щось чорне стало перед ним. Михасько скам’янів. Коби тільки не зараз. Я ще малий, настрашуся. Коби не зараз. Очі за той час, поки він стояв туманом, призвичаїлися, й хлопець впізнав корч ялівцю. А за ним тяжко зітхнув гнідий. Михасько кинувся до коня, обняв його за шию і так стояв, доки не перестав трястися і серце не забилось рівно. Тоді взяв гнідого за шнурок і повів, ласкаво приговорюючи до нього. Вернувся до діда вже спокійний. — Чи ти дурний, Гнідку, вовкам до зубів пхатися, чи мало тобі паші? Дивися мені, не бануй за лісом, бо скажу господареві і він більше тебе не пустить на ніч… На, Михасю, дай йому кусник хліба. — Нащо, діду? Він не слухає… — Най не банує. — Та хіба він чоловік? — Худобина любить ласку. Бійкою нічого не зробиш, хіба шкоду. Навіть дикий звір і той чує добре серце. Михасько був голодним і сам би з’їв той кусник глевкого чорного хліба, так він йому пах, аж в носі крутило, але віддав Гнідкові хліб, ще й погладив по шиї, поки той перетирав зубами лакоминку. Чув дитячим серцем, Що дідо казали правду. Копнув би Гнідка, як інші пастухи, то зараз чувся би зле. Звізди з неба дивилися на нього, а він на них, аж забув, що має землю під ногами. — Зараз зариємо бульбу в попіл. Мати дала кусник сала, то ми його на прутик настромим і засмажим. — Діду, забули-сьте, що хтіли мені повідати… — Бігме, забув, — похопився старий, і якийсь зблиск мигнув по його лиці, аж дідо стали молодші.— Люди виділи всяке, але такого, як я, не видів ніхто. Пас я раз коней по тім боці ріки, ближче до Винник. Пасу сам. Другий хлопець відпросився до дівки. Обіцяла до нього вийти, а її старі дуже противилися тому коханню. У мене дівчини не було, та й не хотів я женитися, доки на ноги не стану. Мій татунцьо, а твій прадід, були гоноровим богачом, аж до цісаря ходили позиватися з дідичем за землю. А як виграли позов, то віддали поле на Ласках під цвинтар. Нас було четверо, то мусили нас ділити… — Діду, а то… — знудився Михасько. — За прадіда ви вже мені казали… — Йой, який ти нетерпеливий… А я теж файний — розспівався. Слухай, Михасю… Пасу я коні. Ніч тепла, як нині. То я вже патиччя перестав підкидати. Думаю, скоро рано. Дмитро знає, як до мене зайти. Ліг собі в траві, бо цілий день косив, а після косьби чоловік сильно змучений. Тоді ще конокрадів не чути було, як тепер… Михась глянув за Бистрицю. Там горіли ще два огні, але вони видались йому червоними очима. — Не бійся, — сказали дідо. — Вчують, як там що. А пасемо осібно, бо паша скупа: на камінню й піску росте. Ото, Михаську, задрімав я, коли чую кінський тупіт і музику. Притули вухо до землі, то вчуєш, чи хтось їде або йде. Землиця всередині порожня, і в ній міститься пекло. Я голову підняв, а мій огонь хіба фур-р! — і так ясно розгорівся, хоч вже згасав. Дивлюсь: по полі на конях їде юрма людей, весілля, чи що. Коні, боже ж мій, сімдесят літ прожив, а таких більше не видів — чисто звірі. Могли би мене столочити, як билину. І всі люди пишно вбрані, по-старосвітськи, десь літ двіста тому так вбиралися. А молода, чи то не молода, мала таке червоне волосся, як золото. І вся в білому, і сама з лиця біла. Певно, графівна, а може, й королівна. Я більше на неї дивився. Музики грали якусь панську музику, бо дуже була ладна, хіба бистра. Я навіть не настрашився, а як вони проминули мене, то огонь, віриш мені, Михасю, за ними посунувся на пару кроків, а тоді згас. Де вони їхали, всьо скрила ніч, але чутно було, що виїхали на Обочу, а там просто до С. є гостинець. Не той, що нині, а був ще давніший. Заріс тепер терном і свербушками. — Йой, діду, — здушено мовив хлопець. — Якби вони вас з собою взяли, то ви би женились на королівні! — Мерці вони були. Може, мали таку покуту — вічно балюватися. А якби взяли, гей, чи було би мені гірше, ніж нині? Га, Михасю? — А коні що? — Коні паслися трохи дальше. Ані єден не заіржав. То є трохи дивно, бо тварина чує нечистого і боїться. Зійшло сонінько. Вернувся мій Дмитро від дівки. Я йому повідаю, що та як, бо вже можна. Коли сонце зійде, то вже мож… Розказую, а сам чогось не вірю, що то було зо мною. Вдень не вірю, а вночі твердо знаю, що було, що видів… — Я би хотів тото увидіти. — Пек на пек! Ще би заслаб від страху. Може, не треба про то вночі казати, але мені легше стало, бігме… Старий зчудовано подивився на внука: — Чи з тебе який ворожбит, хлопче? Кому не повідав, всі хрестилися, страшилися, а мене потому мучило, ніби я розказав щось на зле тим, кого видів на конях. А тепер легко, ніби висповідався. Маєш добре серце, Михасю… Хлопець завстидався. — Маєш, маєш… Як твоя мама, а моя донька, котра хтіла на себе чужий біль узяти і стратила здоровля. Менші вже не ті. Певно, в бабу вдалися, царство їй небесне. До села Михасько їхав через воду на коні, а дідо закотив сподні і йшов так. Вода обмивала коріння верб, доходила того літа до людських хат, і, якби в горах пішли сильні дощі, люди мусили би втікати, їхня хата була на горбі, недалеко від роздоріжжя, і до них мали би заходити вандрувальники напитися води, з’їсти, переночувати, але ніхто не заходив. Се було прикро хлопцеві, котрий страшно любив слухати про вандрівки, хоч був досить великий. Косити ще не косив, але помагати орати-сіяти вмів. Нині мали неділю. Дідо вбралися в чисту сорочку, поверх неї у чорний сердак, на голову взяли капелюха і пішли до церкви. Халяви чобіт блищали, як люстерко. Михасько випив горня молока і поліз під оборіг, озираючись, чи хтось з менших не видить, бо ті копиляхи не дадуть чоловіку виспатися. Хотів, щоб нині приснилася йому королівна з червоним волоссям. Котик Мурко, сірий, з темними пасами, прийшов і вклався йому на груди. Був легенький, як горобчик. — Ех, Мурку, Мурку, — зітхнув Михасько, — бідний ти старий коцур… Він згадав, як сього переднівку дідо їли варену лободу, трохи забілену молоком. На столі лежало півхліба, і дідо вкраяли собі малесенький кусничок. І ніхто, навіть мама, не спитав, чому дідо взяли так мало хліба. А дідо цілий день не їли і вернулися з тяжкої роботи. Михасько найбільше любив діда і дуже тішився, коли той його слухав. Дідо по обіді ляжуть спати, а потім підуть до корчми. Мама ввечері скаже: — Щось нашого діда довго нема… А Михасько: — Я піду по нього! — Іди, іди… Дідо хіба тебе послухає. Мама вийде коло ліси їх визирати. Тато, вдурілий від сну, буде пити горнятками зимну воду і бавити малого Сеня, а старші заздрісно дивитимуться, як Сень гуцає на татовім коліні: А в нашої господині
Трояка вечеря:
Бульба ціла, бульба з юшков,
Бульба колочена.

…Михасько спинився на горбку коло роздоріжжя, де пані графиня Комарницька збиралася ставити церкву для села. На Ласках була дерев’яна каплиця, куди ходили дідо щонеділі і по святах. То було задалеко. На місце будови позвозили каміння з Бистриці, дерев’яні слупи. Михасько походив там, спробував підважити пару слупів, але мав ще слабі плечі. Через дорогу був панський сад, обгороджений штахетами і зсередини обсаджений корчиками ваприн і позичок. На всипаних піском стежках гуляла пані графиня з гостями. Михаськові стало чомусь прикро зазирати через пліт, і він побіг далі, де була Йоськова корчма, спиняючись лише на те, аби сказати «Слава Йсу!» старшому чоловіку або жінці. Дідо сиділи в дальшому куті, й коло них сього разу не було людей. На столі перед ним стояв облуплений від зеленої поливи куршіль і тарільчик з хлібом та цибулею. Дідо розчервонілися і раз по раз гладили себе по довгому сивому волоссі. Коло них сидів незнайомий чоловік у чорній свитці і крутив у руках засмальцьований зшиток. Мав літ за тридцять і виглядав на пана своїм гарним хоровитим лицем. «Се, певно, дідів знайомий», — вирішив Михасько і, почуваючи, що се неправда, бо дідо виглядали трохи перестрашеним, несміливо підступив до столу. Деколи було дуже трудно витягти діда з корчми, не тому, що той був пияк. Хлопець уже починав розуміти, що старий банує і йому смутно сидіти в чужій хаті, дарма що мама дуже його любили. Михасько був ще дитиною і цікаво роззирався по людях. Одні від горівки запалювалися і починали гвалтувати, ніби їх ніхто не чув. А інші смутились, і в очах їхніх поставали сльози. Жид Йосьо звивався, усміхаючись до кожного, і зелена засмальцьована хустка обтискала його грубу шию, ніби він збирається повіситися, але ніяк не знайде часу. — Михайле! — дуже поважно обізвались дідо. — Йди додому і скажи мамі, що в нас будуть ночувати пан Зоріан. Аж усі обернулися і вмовкли. Йосько теж завмер і хтів щось сказати, але прикусив язика. А пан з таким чудним іменем ласкаво глянув на хлопця великими синіми очима. …Мати стояла коло ліси. Мала на плечах темну вовняну хустку. Схопилася за серце, коли побачила, що він так шалено до неї біжить. Михасько ще здалеку засміявся, аби вона зрозуміла, що нічого лихого не сталося. — Мамо, дідо веліли сказати, що в нас буде ночувати пан Зоріан! — Пан Зоріан? А де ж він? — У корчмі. — Де ж я його спати положу, чим нагодую, — загризлася мати. — Під оборогом. Він, мамо, має якийсь зшиток. Зразу видно, що вчений… Мати зблідла. — Він писав щось у ньому? — Ні, хіба тримав на нім руку. — Як ти думаєш, Михасю, то злий чоловік? — Таке скажете! Наш дідо його дуже полюбили. — Що старе, що мале! Піду скажу татові. А ти возьми дві верети й подушку, постели під оборогом. Або ні, я сама наволочку знайду. Побіжи до Янки, аби позичила сиру на пироги…
…Пан Зоріан був у них три дні. На четвертий пішки подався з Урожа, а куди, ніхто не знав. Михасько складав з татом сіно в копиці. Коли вернувся, то втік під оборіг і гірко там плакав, відтак розуміючи, що тепер все буде інакше. Цілий світ ожив перед ним, заяснів пишними барвами. Восени малий Басараб пішов з дому. У п’ятнадцять літ хлопці шукають свою долю там, де її ніколи не стане шукати людина поважна і старша. А може, доля просто виходить їм назустріч, питаючи, що вони мають за душею і чи раді будуть віддати кожному стрічному кусник хліба і частку серця? І, вислухавши відповідь, йде собі геть, мудро посміхаючись. У її блискучих очах відбивається те, що існує достеменно: небо і дорога. Михасько мав від пана Зоріана три ради. Прийшов би до них тоді в хату лихий чоловік, то він замкнув би навіки своє серце для доброго і злого. Три ради пана Зоріана

Просмотров: 186

Вернуться в категорию: Фото и дизайн

© 2013-2017 cozyhomestead.ru - При использовании материала "Удобная усадьба", должна быть "живая" ссылка на cozyhomestead.ru.