рус | укр

Главная

Контакты

Навигация:
Арсенал
Болезни
Витамины
Вода
Вредители
Декор
Другое
Животные
Защита
Комнатные растения
Кулинария
Мода
Народная медицина
Огород
Полесадник
Почва
Растения
Садоводство
Строительство
Теплицы
Термины
Участок
Фото и дизайн
Хранение урожая









Annotation 3 страница

Маєш чарівну паличку: торкаєшся маківки, і з неї вискакує військо в рогатих шоломах, з пістолетами, рушницями і кулеметами, списами, шаблями, гранатами за пазухою. І піше, і кінне, у повному обладунку, кольчугах, панцирах, мундирах і білих сорочках, вишитих знаками життя: зерном і колоссям. Вказуєш паличкою, де ворог,— і військо послушне мчить йому назустріч. Ллється кров, рветься земля, падає з корінням горіх, якого ти посадив з батьком, коли мав шість років. Сходяться у герці вояки, колють один одного списами і багнетами. Головне, щоб був ворог, якого ти люто ненавидиш, якого прагнеш знищити у нападі безсилля і розпачу. Ворог, у якому зосереджене все зло, що було і є на світі. Ворог, котрий має тупе і жорстоке лице, осклілі від байдужості очі. Тисячі байдужих очей, які вміють прикидатися голубими, сірими і карими, зеленими і чорними, а насправді вони байдужі. Ворог знищений завдяки чарівній паличці, а ти плачеш над горіхом, що мав восени рясно зродити, який ви посадили вдвох з батьком. А батька вже другий рік нема… Згинули вояки, оруддя твоєї волі. Їх було стільки, скільки мачин у головці маку. Вояки з казки, їх не вважаєш за людей. Завжди знайдеться маківка на городі. Але біда: ти загубив чарівну паличку, неуважний, як усі діти. Виріс і більше не грався у війну. …Що таке війна, дізнався, коли тебе випустили з маківки 1914 року і наказали вбивати. 6

— То коли почнеш будувати курінь? — поцікавився Басараб у Грицька. — А, — махнув рукою той. — Ще маю час. Треба хату до ладу привести. Дах протікає, стіна ззаду прогнила, паркан упав. Ходіть надвір, щось покажу… Грицько постукав по віконній рамі: — Бачите, геть струхлявіла. Треба хоч цей кусень замінити. Та й помалювати і вікна, і двері, бо того вони й гниють. А ви кажете «курінь»… — Та ти ж хотів… — Дровами треба запастися. Прийде осінь, зима — замерзнете. У лісі є сухі патики. Я би їх постягував на купу. Тільки б хтось привіз… — Я піду до Страшівського. То наш сусід, може, не відмовить. — Вам, тату, ніхто не відмовить. — Та я й встидаюся набридати людям. Сусідка Ганя, ти її бачив, хату побілила, молоко носить, а чим я їй можу віддячити? — Траву в саду косить, сливи рве. — Ганя — добра жінка. — Хіба мені що? Ні задуже добра, ні задуже погана. Проста сільська баба, до того й хитра. — Завжди ти обмовиш людину, Грицю… — Ха, чисто урізьке слово «обмовиш»! Я не пліткар. Можу людям в очі сказати, що про них думаю. Для вас це грубо, але є така штука, задля якої варто все життя собі перевернути… — Яка ж то штука? — посміхнувся старий. — Вільний дух. Не смійтеся, що це з приводу сусідки. Вона мене мало обходить. Розумієте, тату, вільний дух — це щось таке, з чим треба народитись і повсякчас берегти його. У вас є його трохи, але ви надто прив’язані до свого коханого Урожа. Може, у вас його більше, ніж у всіх цих людей, разом узятих, але все одно менше, ніж у мене. Запорожці теж мали вільний дух, здоровий, зверніть увагу, бо не вміли сидіти в містах і замках, а тільки штурмували їх з чистого поля. Воля була дорожча за життя. Не стало козаків — почали плодитись хитрі раби. Правда, вільний дух все ще живе в нашому народі, тільки якийсь соромливий, наляканий. Як уже вчує чоловік свою силу, пити почне, біди наробить, до дурнів полізе сперечатися. То все без гордості, без гонору. Наші люди, «западенці», як мене там звали, мають гонор, але замість вільного духу хитрість. А хочете, назву це обережність. Ви не будете сперечатися з дурнем, не полізете цілуватись хтозна з ким, правда? Але так уже вчепитесь у свою хату, наче в ній живе бог. Вас як вовка буде тягнути до неї, а поманять ідеєю — брата, рідну матір уб’єте, спалите хату і втічете до лісу! — Ото вже загнув, — похитав головою Басараб. — Певно, бандерівців маєш на увазі? Хіба ж то вільний дух? То гіпноз, і навіть не масовий, який організувала купка авантюристів. — Ви мене не зрозуміли, тату. Я хотів спершу сказати, що після зруйнування Січі в українцях вільний дух став виявлятися в гультяйській безтурботності або в терпінні. Страждати і, намагаючись визволити вільний дух, надірватись, а тоді вже вмерти. Ваш улюблений Сковорода вільний дух знайшов не в стражданні, а десь посередині між незлобивістю і стражданням чи швидше всього в книжках. Але я, мій дорогий таточку, не пілігрим і ви ним теж ніколи не були. Я визволив вільний дух у колонії, а ви, мандруючи у тому світі, який видавався вам тісним, теж свого роду тюрмі. Але завжди чи в кишені, чи на шиї ви носили ладанку, що звалася Уріж. — Звідки ти це знаєш? — здригнувся старий. — Я про це ні з ким не говорив… — І добре робили. Бо зараз тільки й чуєш: батьківщина, коріння, рід, босоноге дитинство… Ваше щастя, тату, що ви не пишете книжок, бо раніше довелось би вам повіситись, а тепер не знаю. Нема гіршого, коли всі люблять одне й те саме. — Я тебе погано розумію, Грицю… Хочеш, скажу, що таке, на мою думку, вільний дух? Це — коли маєш бодай трохи віри. Її ще порівнювали колись з гірчичним зерном. Значить, її потребувалося зовсім мало, аби відстояти себе перед кривдою. Щоб інших відстояти, треба тисячі гірчичних зерен. Але, буває, й одного нема. Тоді й вільного духу нема. Гірка віра, зате твоя. Як кожний любить по-своєму, так і віра в кожного своя. Вільна людина — то є віруюча людина. — У кого? — У себе. Чи у бога, до якого хоче дорівнятися. — Ну, тату, розвели ми з вами філософію! Раніше, хоч і треба, ніяких розмов не було, а тут ніби прорвало. Наче стільки того світу, що ця старезна хата, яку треба підновити, аби її вистачило бодай на наш вік. Ви, певно, втратили всяке відчуття часу? А я досі переконаний, що це таки двадцяте століття, бо мої вуха оглухли від поїздів, електричок, п’яних матюків. Мій вільний дух ще не справився з ними. Мушу пхатися туди, бо там є рух, не те слово, якесь кружляння по колу. Куди б не їхав — вертаєшся знову. Наче й не їдеш. Тому я прийшов пішки. Мабуть, це й змінило все. Подумати хіба, за тиждень Грицько Басараб майже забув, що бачив стільки паскудства на своїм віку, і якщо не бив підлоту в морду, то гриз від безсилля кулаки, а все ж не сидів спокійно. Те, що я казав вам про вільний дух… то просто з мене виходить отрута. — Треба виговоритися, — завважив старий Басараб, не знаючи, чи радіти йому, чи жалкувати з тої навіть йому дивної балачки. — Кільце, — зітхнув він. — Знову кільце. Цієї миті син розкрився перед ним повністю і стало видно, що це не бур’ян, а дерево. — Що? — спитав Грицько. — Що ви кажете? Тут рипнули двері й зайшла сусідка. — Добрий день, Ганю, — посміхнувся Басараб. — Сідайте. Ми з Грицем збиралися до роботи, але заговорились. — Мушу до вас прийти, як ви до мене не ходите, чи як гадаєте? — Знаєте, давно не бачились… — Аякже! аякже! Син то є син. Маєте потіху на старість. Ще дав би бог онуків дочекатись. Грицю, ви вже не гнівайтеся на дурну бабу, але татові вашому, певно, хочеться побавити онуків. Я добре виджу, пане Басарабе, що ви за дітьми аж труситесь. З кожною дитиною вдаєтеся до розмови. Якби їх мали коло себе, як я, то гарчали би псом. Моя покійна мама казали, що кричати на рідну дитину можна, але боронь боже заклясти. Тоді вже конче на неї біда спаде. — То правда. — Я щось не пригадую, тату, щоб ви мене проклинали, — сказав Гриць. Басарабові пальці забігали по столі. — Ви справді ніколи не проклинали мене, тату..: — Ваш татунцьо — дуже добра людина. Я ще мала була, може, літ вісім. Раз мене мачуха вигнала з хати в дощ. Корову нашу здуло. Я пасла й не додивилася, як корова наїлася конюшини. Сиджу під загатою з долішнього боку, змерзла, посиніла. І так мені тяжко, що думаю: піду втоплюся в ріці, бо тато буде бити, як вернеться з млина. Пішла до ріки; нічого на собі не мала, хіба спідничку й сорочку. Плачу вголос. Чую, хтось кіньми їде. Стають ті коні, й пан у капелюсі, то був ваш тато, Грицю, питає мене, чого я плачу. А потім посадив коло себе в бричку, накупив у склепі цукерків і повіз до хати. Не знаю, що ви казали моїй мачусі, але та дала мені їсти і більше не ганьбила. Отакий ваш тато, Грицю… Мусите любити його, й шанувати, і замкнути йому наостанок очі. — Ви, Ганю, не кажіть такого, — злякався старий. — Сини мої мають свій розум, і я до їхнього життя не пхаюся. — Може, так ліпше, — зітхнула сусідка. — Бо я роблю, роблю, а ніхто моєї роботи не цінить. Онуки пащекують, як до своєї колежанки. А дітися мені нема де. Сидять у моїй хаті. Я вам кажу, пане Михайле, і вам, Грицю, що до часу маєте силу, а як заслабнете чи якась біда, то треба мати коло себе рідну кров… Грицько встав, пройшов по хаті, а далі сперся на одвірок, виймаючи з пачки цигарки. — Може, тату, покажете мені, що зі стайні виносити на дрова? — І я піду. Забігла, аби сказати, що бульбу треба вже обгорнути, а ви, певно, не знаєте. — Забув… — розвів руками Басараб.
…У стайні, яка була, за давнім звичаєм, під одним дахом з хатою, Грицько познаходив купу всякого мотлоху, що навіть на дрова не дуже годився. Від його метушні знялася хмара пилюки, бо все це лежало нерухомо бозна-скільки років. Сто тисяч, подумав Грицько. Старий Басараб не перечив. Стояв коло дверей і чекав, коли треба буде допомогти синові. Той мордувався з яслами, які так міцно зрослися з хатою, що старий аж боявся, аби не порушилася стіна. Врешті-решт Гриць сокирою потрощив ясла, де не залишилося ні січки, ні соломи, бо все перетрубили миші. Гриць викинув прогнилі дошки надвір. — Не поколіть руки об цвяхи, — попередив батька. — Там нема цвяхів. І хата наша без жодного цвяха. Такої старої немає більше в селі. — То тут можна робити музей, — засміявся Грицько. — Вже пізно. Вони замовкли, розгублено дивлячись на останки ясел. — Яку худобу тут тримали? — Мій тато мав корову; у тім куті стояли коні, один сивий, а другий гнідий. Коло дверей була куча для свині. — А кури? — Кури в сінях, а взимі під піччю. Як було мале телятко, то пару днів тримали в хаті. — Мабуть, смерділо добре? — Хлоп жив разом з бидлом. Моя мама вважалася дуже чистою господинею, але кури зимували в хаті. Як котрась здихала, то мама за нею дуже плакала, ніби за ріднею. А коли корова чи кінь заслабли, то в хаті було наче при небіжчику. — Ви так побожно про це говорите, ніби язичник. Зрештою, кожен селянин — язичник. А як же Христос, га, тату? — гукнув він, пірнувши у пилову завісу і тяжко закашлявши. — Христос, синку, був найліпший чоловік і якби прийшов зараз на землю, то тут було б єдине місце, де він міг би сховатися від розправи. — А чому ви такі певні, що його переслідували б? — За правду завжди карають. Вона сліпить очі, навіть коли може врятувати від загибелі. Обережно, Грицю, не кидай… — А що це таке? — Нецки. — Що-що? — Ночви дерев’яні. Як не було колиски, то там дитину клали спати. Шкода, шашіль поточив… — То нічого. — Ні, Грицю, як внести до хати, то шашіль на дерево перекинеться. — Може, й вас туди клали. Які легенькі нецки… — м’яко вимовив незнайоме слово син, гойдаючи на долонях чорну довбанку. — Тісто ще місили, прали… До всього хороша річ. Ти подивись: дерево стільки має років і жодної тріщини. Хіба шашіль поточив. На стриху десь є прядка, ще від моєї мами. Якби була в селі хоч одна жінка, що вміє прясти, ти б подивився. — Цікаво було б, — трохи байдуже мовив син. Вони винесли надвір усе, що було в стайні. Басараб позмітав павутиння, познімав мотузки, звинені в кільця, шкребачки, різні кінські причандалля, щоб, витерши, знову почепити. З порожньої стайні раптом війнуло на нього теплом худоби, гноєм, наче знову вивели її надвір, на сонце — і погнали вулицею уже продану. Худобу, яка ще озирається на тебе вологими великими очима, а ти стоїш коло воріт і не можеш поворухнути тремтячими губами… Сьогодні Михайло Басараб вдруге продав чи зрадив худобу. Перший раз, коли вмер тато і до нього перейшла господарка. Запах до вечора зникне і не повториться більше ніколи. Перлина вже в’їлась йому в серце і мала б розчинитися у крові, стати ним самим, а не болючою грудочкою совісті. Настала ніч. Він прокинувся від поштовху в груди. За стіною хтось ходив. Він подумав, що це Грицько, але син сопів на канапі. А все ж хтось ходив по стайні між худоби, гладив її теплі спітнілі боки, торкався вологих ніздрів; тварини переступали з ноги на ногу, вітаючи господаря, котрому не спалося й серед ночі здалося, ніби корова зачепилася рогом об ясла. «Та…» — видихнув він, і в грудях зробилося так просторо, що серце вільно забилося в тій порожнечі. Сивий його тато, з довгим волоссям, у білій сорочці й білих споднях, не бридився ступати босими ногами по гною. Потім закрив за собою двері стайні й пішов стежкою між відцвілими вишнями… Потроху Грицько з батьком підрятували хату. Років десять ще постоїть, відзначив про себе старий. Він тішився з того, як щиро працював син: закладав бляхою дах, де позлітала черепиця, вкладав нові дошки замість прогнилих, копав рів, щоб стікала вода з даху, зробив закуток для сміття. Басараб купив зеленої фарби й малював вікна і двері. Повільно водив пензликом по репаному дереву, що неохоче вбирало фарбу. Руки його, самі жили й кістки, обтягнені жовтою шкірою, не слухались. Він, озираючись, щоб не помітив син, витирав шматою патьоки на стіні. Дорогою йшли люди, вітались, а дехто починав недовгу розмову. Тоді Грицько, якщо був надворі, показував спину і зникав у стайні чи поза стайнею. Якось Михайло спіймав синів погляд, звернений не до нього: очі були зовсім хворі. І то було не від фізичної хворості. Кілька днів Грицько ходив до лісу за дровами, щоразу приносячи на плечах чималу суху деревину, щоб даром не вертатись. Решту дров мав привезти сусід, вже з ним домовились. Серце Басарабові боліло кожного разу, як він бачив зігнуту спину Грицька, котрий пер на собі два кілометри деревину, його лице, мокре від поту, з налиплими на чолі пасмами рідкого волосся. Годі було відмовити сина, ніби те носіння деревини мало такий самий сенс, як мучеництво Христа. Старший син — той би за гроші найняв людей, спіймав би шофера-лівака і привіз би цілу машину дров. Грицько скидав дерево коло ковбиці, сідав на ганку, викурював цигарку і брався до сокири і ножівки. Потім усе відносив до стайні, рівно складав у куті: дрова в один бік, тріски на розпал — в другий. Михайло тією самою фарбою помалював вікно й двері в хаті. Білої емалевої не було в магазині, та й коштувала вона дорого. Найбільше старого мучило те, що не мав чим нагодувати сина, котрий працював так тяжко. Не було м’яса, масла, сметани. Яйця ще купував у Гані. Та порадила йому взяти в неї зо п’ятеро куряток і годувати. Він трохи вагався, але потім подумав, що таки треба. Якщо він звідси поїде чи вмре, курей можна віддати назад. То не пес чи кіт, які прив’язуються до людини й дому. Грицько навіть зрадів, чого Басараб зовсім не сподівався. Збив з дощок загородку, щоб курята не розбіглися, а зверху натягнув сітку. Курчата були вже більші: когутик і чотири курочки. На ніч Михайло забирав їх до сіней. За роботою майже не розмовляли. Грицько, як мав час, читав батькові книжки, більше лежав і курив. Картопля почала цвісти, коли Гриць виправ одежу і взявся складати торбу. — Хочеш їхати? — Та поїду, раз по роботі. Не можу сидіти на одному місці. Зрештою, я з самого початку знав, що тут не лишусь. — Певно, що їдь. Хіба куди? — А! — скривився Гриць. — Побачу. Спочатку до Львова. Може, знайду якусь роботу. Або в інше місто поїду… — Якби знаття, я б тобі квартиру лишив… — забідкався старий. — Якби… Я, знаєте, все життя по гуртожитках. Колонія — це теж гуртожиток. Але в нашому місті не жив би. Як довго там поживеш, то всі маленькі міста здаються гадючниками. Чим вужче кільце, тим менше свободи. Я знаю, ви хочете, щоб я лишився. Роботи тут не знайдеш, хіба в колгоспі. Я ж не пацан, тату, щоб бути на побігеньках… Пити почав би. Та й до цих людей у мене якась неприязнь, взагалі до селян. Ще з обмеженістю можу змиритися, з консервативністю. Але не з захланністю. Ваша Ганя так учора сварилася з сусідкою за курку, що залізла в її цибулю, аж мені волосся стало сторчма. Не від матюків, звичайно, а від того, що все життя, цілі століття баби сваряться між собою за курку, за межу, за якогось рябого дідька і цим живуть, це їхнє духовне життя. «Селянська психологія»… Та я за те, щоб ці хати позносили і повідбирали землю! Хай би жили в дев’ятиповерхових будинках… — Високо, — посміхнувся старий Басараб. — З висоти все дрібним здається. І люди чужими робляться одне одному. А тут справді самотніх людей — по пальцях перелічити. Ти, я та ще ті, у кого ні дітей, ні онуків. Я, власне, повернувся сюди, щоб зрозуміти, чи можливий рятунок, коли ось-ось зірвешся в прірву. — Дивні ви, тату… Яка ж для вас може бути прірва? Ви своє віджили. То я… Грицько затнувся, лапнув зі столу цигарку. — Доки дихає людина, доти вона живе. Я дуже старий, Грицю, але мої мудрування скінчаться лише тоді, як перестане битися серце. — А що, рятунок можливий? — Якщо укріпиш свій дух, то зможеш жити всюди. Правда ще досі живе у вбогій халупі, а не в людському серці. Очі в тебе хворі, Грицю, куди ти такий поїдеш? — До Львова, — буркнув син. — Я ж казав. — Нести свою хворобу людям? — А, тату, і без вас вити хочеться. Давайте краще спати. …Зранку збиралося на дощ. Батько з сином поснідали і пішли на автобус до Львова. Той спинявся за мостом. Грицько стояв лицем до міжгір’я, звідки повзли хмари. — Йдіть додому, тату, бо змерзнете. — Мені не зимно. Хочу подивитись, як ти сядеш. — Може, за місяць-два з’явлюся. Ви ніде не збираєтесь? — Та ні. Літо… — Знаєте, тату, я згадав, як був малим, то мені чомусь здавалося, що ви колись вернетесь в Уріж і заведете собі бджоли. А я буду до вас приїжджати їсти мед. — Вулик — то було би добре. Я нині сходжу до Петра Вороняка, спитаюся. — Сходіть, тату, аякже. Я вам напишу листа, де я. — Все буде добре. — Все буде добре, тату. Гриць сів у автобус, і той повіз його до Львова. Старому було тяжко йти через міст, бо вітер зривав з нього капелюха. Все буде добре, бурмотів він. Зараз зайде між верби, і стане тепліше. Добре буде колись прийти на річку, сісти на березі й дивитися на ліс, на гори, на дорогу до міста С. Може, одним з автобусів вернеться Грицько. Між вербами линув дощ. Без грому, майже без шуму. Нічого, в хаті обсушиться. А син зараз їде в автобусі, йому тепло. Курята намокнуть, треба зібрати. Мине кілька днів, і він звикне до того, що нема Грицька. Треба зайти до вчителя. Чого людей сторонитися? Як вони до тебе не йдуть, то йди перший. Басараб добре змок, поки дійшов додому. Половив курят, заніс до сіней, а сам пішов до сусідки. Та з онукою ліпила вареники. — Йой, де ж то ви так намокли, пане Басарабе? — Сина відпроваджував. Якраз на Оренді дощ захопив. — Маю трохи горівки. Вип’єте? — Вип’ю, — легко згодився Басараб. Ганя винесла з комори пляшку, вкраяла хліба і кусень ковбаси. — Я з вами вип’ю так само. Щось зрана в голові шумить. — Певно, на зміну погоди. — Ая, певно! Снився мені чоловік-небіжчик. То на зміну погоди. — Дякую. Зігрівся. — Прошу. То син поїхав, кажете? Чому так скоро? — На роботу хоче йти. У Львові. — Десь бануєте за ним? — Що маю діяти? Він не мусить сидіти коло мене. — Львів не так далеко. Олю, а Оксана Баранська щосуботи приїжджає? — Не знаю, — сказала дівчинка. — Ті, що у Львові вчаться, приїжджають. — Ваш теж буде приїжджати. Не так уже й далеко. — Дев’яносто три кілометри, — вставила дівчинка. — Ми по карті дивились. — Недалеко, — згодився Басараб. — Але нащо йому так часто їздити? На це і грошей, і часу треба. — Правду кажете. Бідні ті діточки, що у Львові вчаться… Оно і в Д., і в С. технікуми всякі, училища, а вони до Львова. — Я теж буду у Львові вчитись. — Як тато й мама позволять… Дівчинка хотіла огризнутись, але стрималась. — А ти, Олю, уже в якому класі? — Шостий кінчаю. — То тебе вчить Іван Михайлович? — Так. — А тобі подобається історія? — Ні, там років багато вчити заставляють. — А хочеш до Львова! — дорікнула баба. — Там історії не треба. — Де це? — У торговельному училищі. — Ти й рахувати не вмієш. — Ви все, бабо, на мене наговорюєте! — почервоніла Оля і втекла з хати. — Навіщо ви так… — А що я таке сказала? Якби гніватись на кожне слово… Я ще не те вислухала від своєї баби і мачухи! — Ви не подумайте, що я вас вчу, але дитину найбільше ранять рідні. Вона їм прощає, але захисту буде шукати в чужих. — Ви мудрий чоловік, пане Басараб, але я вчу онуку так, як мене вчили. Ще з тої науки на зле нікому не вийшло. Прийде Олька — буде знову, як котик, лащитися… Басараб став прощатись. — Піду ляжу, бо щось мене морозить. — Почекали би на пироги… — Дякую, не хочу їсти. Михайло Басараб вертався до хати, і щось гнітило його. Чи низьке дощове небо, чи сусідчина неласкава розмова, чи страх зайти в хату, з якої ще не вивітрився запах синових цигарок. …Запах міста лише в першу мить змусив його радісно здригнутись. Так багато людей він не бачив уже давно; їхня поквапливість і суєта насторожувала. Він не сів у трамвай, а пішов попри колію, і з добрий десяток трамваїв прогуркотів повз нього, доки він дійшов до першої зупинки, навпроти якої стояв моторошний костьол, ніби зроблений з заліза, хоч то була, звісно, лише ілюзія. Міг би сісти в будь-який поїзд, лягти на третій поличці або й на другій, якщо пощастить, і ще трохи віддалитись від незручного притулку, наданому йому старим батьком. Але він блукав по місті, яке так любив його тато і багато інших людей. Між двох левів, залишків воріт до пишного палацу, стояла дівчина і не боялася звірів з вищиреними зубами. Надто молода дівчина, надто пещена, щоб звернути увагу на лисого старого парубка. Він зайшов пообідати і несподівано для себе з’їв усе з жадібністю. А потім блукав, не знаючи міста. Тільки й того, що бачив будинки шістнадцятого століття і криницю біля колишнього монастиря, повну сміття; тільки й того, що зустрічались леви, які то спали, то шкірились; тільки й того, що всюди сновигали люди і пси. Він пив пиво, несмачну каву, яка зовсім не пахла кавою, оминаючи крамниці, бо все у нього було в рюкзаку: білизна, светр, складений ніж, голка з котушкою коричневих ниток; від дощу ховався у під’їзди. Вдруге йому захотілось їсти увечері. Він ледве витримав довгу чергу з підносами, набравши стільки, що втомлена касирка здивовано підняла на нього почервонілі очі — і знову ж з’їв усе з жадібністю. У парку, де він сів покурити, його знудило. На обличчя людей, котрі це бачили, він навіть не глянув. В роті пекло, і з очей текли сльози. У присадкуватому костьолі з безліччю стін він слухав вечірню службу, притулившись до колони, недалеко від входу. Люди ревно молились. Його здивувало, що їх було так багато. Вклякали на кам’яній підлозі. Ікон він не бачив, самі скульптури. Богом була музика, а він та інші випадкові люди стояли за колонами, розмальованими квітами, і шансів наблизитись до бога ніхто не мав. Боже, подумав він, як це дивно, коли люди стоять на колінах перед невидимим. Але ж бог може бути за їх спиною, у найтемнішому закутку. ‘ Він теж вклякнув поруч з мізерною істотою в дешевих заштопаних панчохах і вицвілій хустці, склав, як вона, руки. У нього було відчуття, що хтось може на них наступити. Повторив рух сусідки, що хрестилась, і раптом побачив себе збоку, збоку й згори чиїмись хворими божевільними очима, які вибрали саме його. з цілого схиленого у молитві натовпу. Щось тиснуло йому на плечі; чужа сила чи самоприниження змушували стояти на колінах, хоч він не вірив ні в бога, ні в справедливість, ні в царство небесне, дароване за щирі молитви. Та дорога, якою він ішов, а потім їхав, вела до заходу сонця, і воно раз по раз виринало з-за будинків, сліплячи очі. Але його дорога кінчалась раніше. Трамвай мчав догори, аж ніби летів. Це було так гарно, що він посміхнувся. Трамвай спинився коло лісу, але то ще не була околиця міста. Попереду виднілись нові будинки і ті, які ще будувались. Цілоденне блукання по місту втомило його. Власне, він ходив не так багато, та й подовгу сидів на лавочках, дивлячись на людей і голубів. Десь далеко у древній, струхлявілій хаті сидів його старий батько. Він вжахнувся від згадки, що зовсім недавно стояв якогось біса на колінах в костьолі,— яке ж то було лицемірство, саме тепер, коли варто зробити бодай одну добру річ для самозаспокоєння, наприклад, відіслати назад батькові гроші. Спитався у якоїсь жіночки, де тут пошта, і пішов угору, до нових будинків. Працював лише телеграф. «Їду далі. Чекайте листа. Цілую. Григорій». На якусь мить він справді повірив, що його дорога не скінчилася, що йому доведеться ще зустріти людей, схожих на батька: добрих, спокійних, нещасних. Він перейшов вулицю, за якою знову був ліс. Вклався під кущем шипшини на засміченій папірцями і недопалками галявині. Чомусь подумав, що вночі тут займаються розпустою ті, що виходять з ресторану. Цибаті дівулі з товстими задницями і фарбованими нігтями на ногах — він ненавидів їх, хоч ніколи не мав з такими справи. Але знав, що вони продажні. Чоловіки не менш продажні, правда, вони продають не себе, а когось: друга, кохану, колишнього начальника. За якусь дрібницю. Ні, світ не зведеш до одного символу: ярмарок, театр чи книга, як вважає батько. Лягти і заплющити очі, хай хтось тихенько гладить по голові: мати, дружина, пелюстка шипшини, а тоді знову в світ пияцтва, розпусти, бездомності. Все ти знаєш про мене, тату, але не здогадуєшся, що я безхребетний. Ти не породив мене такого: хребет сточила зневіра. Я повернувся, я міг жити ілюзією потрібності, міг цеглинку за цеглинкою зносити до вавілонської башти, яка зветься домом і яка ніколи не буде завершена. Але ми обоє не знайшли свого дому. Що може бути моторошніше, ніж недобудований будинок вночі? Здається, у ньому витають невсипущі тіні тих, котрі терпляче і довго чекали своєї квартири і уві сні бачать, як вони розставляють меблі. Вони ладні прогнати навіть бездомного кота, що примостився в куточку майбутнього клозета. Будинок не мав даху, а небо — зір, бо йшов дощ. Але коли він кинувся згори, перед очима як на долоні виникли залиті сонцем поля, ліси, блискуча річка, вздовж якої тягнулось село. То був останній і найбільший спалах болю, відчути який можна лише раз і тоді — згоріти. 7

Михайло Басараб ослаб настільки, що не міг спромогтися навіть зігріти собі чаю. Старому чоловіку багато не треба, щоб підживитися. Середина в нього ніби стискається, в’яне і сохне, нестравна суха їжа йому — справжня отрута. Хотілось лягти, натягнувши на себе обидві коци, бо чогось було зимно. Літо, а такий холод. Нічого, треба поспати, і все пройде. Басараб роздягнувся, ліг у спідній теплій білизні в ліжко, вкрився і полегшено зітхнув, що вже не доведеться робити ніякого руху. Дощ голосно падав у ровець, викопаний під дахом, — і чому б йому не падати довго-довго, поки він спатиме, поки земля не насититься водою, як губка, щоб з неї легше було пити житу й вівсу, чия сила й краса над землею? Але проглянуло сонце, сліпуче вдарило крізь продимлену фіранку; кликало вставати, бо вдень сплять лише діти і хворі, інша річ — відпочити після праці. А Басараб тільки провів сина до Львова, і то вся була його робота. Ех, якби Гриць хоч трохи знав урізьких людей, то, може б, стрів у Львові когось із них — все ж не чувся би таким одиноким, неприкаяним у чужому місті… Самотність викликає у багатьох людей глум, насмішку, змушує сахатись, як від скаженого пса, хоч кожен знає, що це не божевілля, не хвороба, а самотність. Безсилі старечі сльози виступили з-під повік, і руки засовались по грудях, по ковдрі, ніби шукали, за що вчепитися. Поволі він заспокоювався. Знав чого. Смерть стояла за вікном, затуливши драною хламидою сонце, щоб не сліпило очі,— і йому справді стало легше, хоч на цей раз вона не думала його брати, і він заснув, а перлина в його руці стала гарячою. Мав тяжкий сон: у гарячці його голова звисла з ліжка. Басараб ніби лежав над прірвою, і, хоч йому було вигідно, зісподу тягнуло холодом і смертельним страхом: як не сам, то рано чи пізно чіпкі руки зіпхнуть його у прірву. Він довго мордувався, перш ніж прокинувся. По жовтому восковому світлі з вікна зрозумів, що сонце заходить. Знав, що спати, коли заходить сонце, не можна, бо буде боліти голова. Подібний сон снився йому часто, і зразу ж перед ним виникла інша порожнеча — поїхав син. Може, назовсім, бо старому таки час вмирати. Годі вже бути тій прірві між його душею, прикутою до ліжка і випадкових людей, та духом, який має інші потреби. Немічний дід, котрий дбає про курчат і не може допомогти рідному синові. Боже, Грицько десь мучиться, що лишив старого напризволяще, а це ж він лишив сина, вигнав його! Різкий неслухняний Грицько весь цей місяць годив йому, стримувався, ні на хвильку не спускаючи з душі тяженний тягар. Але що сталося з синовими словами, де вони? Старий роззирнувся по хаті і застогнав: така то була пустка. І сам він був порожній, тільки боліли груди і від найменшого руху паморочилося в голові. Грицько забрав слова з собою, лишив йому найцінніше— золото мовчання, лишив ті слова, яких Михайло Басараб навчився ще дитиною, але їх було так мало, що вони вміщалися в дитячій долоньці.
…Зневірене худе лице, ніс, ніби дзьоб у пташка, кашель, що стрясає всім тілом. Уявляєш, яким би був, хоч вже ніколи не буде, оцей кандидат на смерть, якби вилікувався від сухот: гладенька шкіра, виразні сині очі, випростана постать — юнак, котрий вірить, що саме йому вдасться змінити цей світ, не йдучи на жодні компроміси. Квітуча гілка, зламана вітром, яка випрошує в дощу ще один день і живе коштом небесної вологи, а не власних соків. Ніхто не любив і не розумів Леся Козловського так, як він, а скільки пройшло вже літ по його смерті… — Ти не змінився, — каже Михайло, не запалюючи світла. — Зрештою, трохи поправився. Як там — спокій? — Не можу сказати. Там порожньо і один уникає другого. Про що нам говорити, коли ми померли? — То правда. Я нині думав про таке: між душею і духом весь час збільшується прірва, і коли станеш на один край, а другого вже не буде видно, то нема чого далі жити. Тебе, певно, не дуже обходить, що лише я тебе пам’ятаю, а більше ніхто? — Одна книжка, і то посмертна, і то з поганими віршами, коли стільки гарних поетів померло у розквіті літ, — засміявся Олесь. — Але дякую, що пам’ятаєш. — Ти вже став для мене символом приреченості, Лесю. Завжди був мені ніби сином, хоч я не дуже старший. — Помреш скоро, старий. — Ага. — Твій син Грицько уже там. — Жартуєш, Лесю! Хлопець похитав головою: — Підем до нього. Хочеш? — Хочу. — Але ти ще вернешся звідти. — Це — сон. — Життя — це сон, а смерть — ні. Ти хворий і помреш від запалення легень і туги. Хату продасть твій старший син за п’ятсот карбованців. На її місці поставлять нову. У сні завжди щось роблять, рухаються, чогось хочуть, мучаться. Але найбільша мука — прокинутись і переступити поріг смерті, втратити все. Я дуже мучився. Може, тому, що вмер молодим. Тобі буде легше. — Чому — Грицько? Як?! — Сам. Ти не дав йому віри з гірчичне зерно, а любові він не мав. Ти — скупий. — То — час. Чим більше ми віддаляємось від природи, тим слабшають кровні зв’язки. — Ти раціоналіст, як і я, — всміхнувся Лесь. — Але там я змінився. Все щезло, що підлягало гниттю. Любов очистилась, а більше я не мав нічого вартіснішого. «Лиш той безпечний, хто душу любив, знайде й по смерті те, що через смерть згубив». Ти пам’ятаєш, як я благав смерть, щоби хоч трохи почекала. Квапився, аби щось встигнути, аби мене не закопали, як смердюче падло, в гріб і забули. Ходив же до пана доктора Франка. Спочатку написав листа. То було взимку, а влітку я помер. — Книжка вийшла. — Так, але я її не бачив. — У мене є. Старий схопився і босий пішов до скрині. Вийняв маленьку книжечку в синій шкіряній палітурці. — «Мирти і кипариси», — прочитав Лесь. — З портретом автора. За редакцією Івана Франка. «Не хочу сліз, щоб їх по мні лили, не хочу молитов, ні жалю, лиш прошу, щоб умерти не дали, де на соломі у шпиталю». Я думав, що пан доктор просто пожалів мене, похваливши вірші. Мені тоді, власне, вистачило й того, щоб якось протриматись. Басараб почав одягатися. Лесь відняв очі від книжки, і гримаса болю скривила його лице. — Боже, який ти старий… Я б мав таку саму поморщену шкіру і сиве волосся, якби не вмер. Ти знаєш, мене не тішило, що вмерти молодим гарно. То тільки здорованям з гнилою душею хочеться позбутись дальших клопотів і вийти чистими зі гри. Я ж валявся в такому багні у тому Львові… Ніхто й гадки не мав, що Лесь Козловський пише вірші. Любив одну, а тягався з хвойдами. Якби я був мужицький син, як пан доктор, а не попівський… Втім, ні. «Зів’ялі листки». Любов робить чоловіка нещасним і варіятом. Що є за неї сильніше? — Віра. Вона робить дух вільним ще за життя. Все тоді попереду… — Бог? — Не тільки. Віра в себе і людей; сам рух, поступ, як ми казали. Пригадаєш, ти писав колись: «Я з замкнутими очима піду на терновий шлях». Замкнуті очі — то темрява в тобі. — Та! — відмахнувся Лесь. — В моєму випадку йшлося про те, щоб змиритися з бундючністю, очиститись. Кожен засуджений на смерть конав би так. Сильніший, може, вкоротив би собі віку. Але твій син не є сильний. Скоріше дурний. Ти пам’ятаєш, який я був варіат через свої сухоти? То плакав з жалю за квітучим віком, то просився у Бога, то знущався над собою… — Я не пам’ятаю цього. — А певно! Ти ж не читав тоді моїх віршів. Тапер усі мертві, і вона теж. Не лишилося свідків, крім тебе. Слухай, чому ти живеш так довго? Чи в тебе кілька життів? А може, ти Агасфер? — Ні, я не Агасфер. Мусить хтось пам’ятати про тебе, про Уріж, про маму-пророчицю, про того обдертого шляхтича, котрий записував наші пісні. Моя пам’ять помре разом зі мною. — А що ж далі? — Тобі видніше, Лесю. Нема рації передавати комусь те, чому ти був очевидцем. Тоді це буде напівправда. Людям вистачає байок з чужих уст. Я вірю, що від нас щось залишиться. Згусток нашої суті, який буде плавати в океані-житті, а колись дасть поштовх — й витвориться нова суть. — Вважаєш, що настав час тобі вмерти? Перший раз чую, щоб чоловік міг вмерти, коли йому заманеться, а не тоді, коли скаже судьба. «Такі старі живуть на світі!.. Їм аж навкучило вже жить. І Азраеля, знай, просить, щоб раз задув їм у трембіту». — Ти все такий же гострий… — То я вірш свій згадав, хіба не можна? — Старого підіймаєш на кпин? — Твоя судьба була довго жити, і тому ти не написав жодного вірша. — Моя судьба — пережити власного сина. Ходімо. Це дуже далеко? — Ні. Надворі глухо скрапувала роса з темного листя. А зірки світили ясно, і можна було бачити, що Лесь Козловський не залишає слідів на м’якій землі. На асфальті Басараб озирнувся на хату, ніби чекаючи, що вона розсиплеться на очах і він ніколи туди не повернеться. Рушили по дорозі до Винник, і була така тиша, якої Михайло Басараб ніколи не чув. Йому не хотілось, щоб хтось зустрівся і питав, куди він іде. Леся, ясна річ, ніхто не побачить, бо він мрець. Мрець Вергілій. Боявся, щоб його не завернули по дорозі на тамтой світ. На Границі Лесь спритно перескочив рів з водою і опинився у кропиві, м’яті, тому зіллі, яке кожен охоче скубе, вважаючи пустим. — Не зачепися за пеньки, — сказав Лесь. — Зрізали груші, ніби комусь вони заважали. — Люди бачили коло них лихого! — То я, по-твоєму, лихий? — Не сказав би. — Між вами, живими, ходить більше лихих, але ви тим не дуже переймаєтесь. — Я задихався. Давай сядемо, — попросив старий, втираючи спітніле чоло. — Нема коли відпочивати, друже. Зажмурся тепер і дай мені свою руку. Басараб послухався і відчув, як Лесь Козловський взявся зимними пальцями за його зап’ястя й потягнув легенько за собою. Два кроки по траві, і ноги стали на щось тверде. — Можеш дивитися. Вони опинились в підземеллі, на сходах, що вели вниз. Стіни і стеля світилися блакитнуватим мертвим світлом. — Ходімо? — Ходімо. «Екскурсія до пекла почалась», — всміхнувся сам до себе Басараб і не відчув ніякої цікавості. Таке не могло приснитися. Сни завжди без іронії, бо вона йде не від людини, а від лихого. Він дозволив вести себе нескінченним коридором, і його кроки відлунювали. Здавалось, навіть сходи їх лякалися: кожна сходинка передавала наступній свій ляк. Втім, Лесь, все ще не випускаючи його руки, не звертав уваги на луну. Кінця сходам не було видно, бо коридор вів ніби зигзагом; кожен поворот міг означати, що вони вже прийшли. Лице Леся Козловського, давно вмерлого поета, чия мука вражала більше, ніж його вірші, ставало все суворішим, а рука холоднішою. Басараб не смів обізватися до нього. На одному з поворотів їх чекали двері, оббиті чорною шкірою. Басараб встиг полегшено зітхнути, перш ніж Лесь сказав: — Ось тут. Двері легко подалися. Були незамкнені. Вони опинилися в просторій залі, попід стіни якої на лавках, стільцях, кріслах сиділо з десятеро людей. Вони сиділи нерухомо, й очі їхні були звернені до самих себе. — Дивись, там твій син. А серце Басараба ледь не вискочило з грудей і не побігло туди, де сидів Грицько у пошматованому, поплямленому кров’ю вбранні. Навіть тут він різнився між людей, одягнених якнайліпше, бідний його синочок… —. Можеш з ним поговорити, — сказав Лесь і відпустив його руку. Михайло нетвердо рушив до сина. — Грицю, — тихо, майже пошепки, заговорив батько. — Грицуню, якби я знав, то приніс би тобі щось перебратися… — Не треба, тату. Ви теж не до труни вбрані,— глухо відказав Грицько. — Я ще не вмер. Мене привели сюди, щоб я з тобою попрощався. Що ж ти наробив, Грицю… Синове лице скривилось від болю: — Перестаньте, тату, бо й так тяжко! І не гризіться за вбрання. Мене поховають без нього. Студенти поріжуть на кавалки, а те, що лишиться, десь зариють, як падло. І ви ніколи не взнаєте, де моя могила, бо свої документи я закопав під деревом. Так буде ліпше. Я згубив землю, де хотів би лежати. — Я тебе заберу. Поїду й заберу, Грицю. Я до того не допущу, — затрусився старий. — А тоді сам умру, бо вже нема правди на світі, коли людське тіло ріжуть і викидають в помийну яму!.. — Заспокойтеся, тату, кажу вам, — трохи роздратовано сказав Грицько. — Не встигнете, та й не знаєте, який то клопіт. — Звірі, звірі…— шептав старий. — Сядьте коло мене, тату. Я тут дивлюся і бачу, що люди, котрих кличуть у ті двері, більше не вертаються. Але коли вони встають, то ніби раді… — Тобі болить, Грицю? — Ні, але весь час здається, що біль вернеться. Я хотів би вмитися. Може, у тих дверях мені дадуть води? — Аякже. А ти знаєш, Грицю, в котрі двері йти? — Буду знати, коли треба, — стримано відказав Грицько, і очі його заскліли страхом. — На все є свій час, твоя правда. Вони помовчали. Раптом відчинились одні двері і з них вибігла молоденька дівчина у весільному вельоні й білій сукні, так нагально, ніби хтось її випхав. — Не хочу, не хочу! — кричала вона. — Я боюся! Мамочко, де ти? Зірвала з себе вельон і почала його топтати, а потім схаменулась, побачивши людей. Підняла вінок, зібгала в руках і тихо-тихо пішла до стіни, сіла на стілець і вже звідти дивилася чорними від розпачу очима, плачучи без сліз. — Я теж кричав, тату. Вгорі того крику не чути. — Така молода, боже, — зітхнув старий. — А я живу… — Так, — якось байдуже мовив Грицько. — Я чую, що тут мені буде ліпше. Я б оце сидів і дивився телевізор чи якесь кіно. — То неправда, — заперечив старий. — Де такий спокій, там щось зле… — Дивно, я ніби спати хочу, — сам до себе говорив Грицько, і лице його поволі розгладжувалось. — Смерть — це сон. Я вмер, а тепер знову хочу спати. Мені вже легше. Треба йти. Він встав і, не зважаючи на батька, рушив до дверей. — Грицю! Син обернувся, і на його губах, що досі тремтіли, з’явилась лагідна усмішка. — Не заважай йому, — сказав Лесь. — Він заспокоївся і говорити з тобою не може. Той час уже пройшов. — Куди він? — Дивитися телевізор. — Як усе просто… — Але ніхто з живих про це не знає і не може повірити. — Боже, невже вічно доведеться їм дивитися телевізор?! — Доки вони не змиряться зі смертю. А тоді почнеться очищення, безконечно довге. — Грицькові дадуть змити кров? — Так. Нам пора вертатись. Старий пішов за Лесем покірно, як дитина, що загубилась і віддає себе під владу того, хто перший дасть їй руку. На цей раз дорога була інша. Вузький коридор, темний і вогкий, що й не треба було заплющувати очі, аби прочинити двері, за якими пролунав крик півня. Лесь здригнувся і випустив його руку. При зоряному світлі його лице зблідло, стало ще смутнішим. — Прощай, — сказав він. — Не май на мене зла. — Що ти, Лесю, бійся бога… — Прощай. …Старий стояв посеред хати, і йому здавалось, що підлога прогнулась під ним, — таким свинцево-важким стало його тіло. Він не міг ступити кроку, тільки безпомічно озирався довкола, шукаючи, за що вхопитись. На краєчку столу лежала синя книжечка з пожовклими крихкими сторінками. Простягнув до неї холодну руку, але кров не допливала до пласкої старечої долоні. Михайло Басараб стулив онімілі пальці до хреста. Проте до лоба не зумів донести. Впав… Останній притулок

Не прокленуть тебе, бездольного, ті, хто миє твоє висхле старече тіло, поїть з горнятка слабким чаєм з ліками, перестеляє постіль і підкладає судно. Не прокленуть тебе милосердні, бо милосердя їхнє ремесло. А інші прокленуть того сина, що вмер раніше за тебе. А не того, котрий сидить поруч ліжка і плаче, що тато марить. Не ймуть віри старому й слабому, убогому і дитині, яку женуть, щоб не заважала. Камінь котиться, життя точиться… З усієї крові одна перлина лишилася, але й та випала з мертвої руки, покотилася… Частина друга

Bal

У місті С. нічого було робити справдешньому інтелігенту. Брудне, закапарене, наскрізь просякнуте духом прагматизму вертких жидів упереміж із затхлістю шляхетських гонорів, що позакладали свої маєтності й встидалися працювати, — властиво, повітове містечко, де не зустрінеш ні розкоші, ні свободи мислі у менш-більш яскравому виразі. Таких закутків багато на нашій Галичині. Коли великі міста вже здригалися в передчутті кінця віку, почуваючи важкий хід епохи заліза й крові, то жителі С. мудро дбали лише про дотримання моральних установ, вірили, що новий двадцятий вік колись та вернеться до моральних цінностей. Бо світ людський на тому стоїть. Спосіб отакого супокійного тихого життя видавався молодому свіжому чоловіку відразливим і зашкарублим, а втім, хіба з ним не ставалося те саме по упливі десятьох чи менше літ? Коли вже той молодий чоловік не бажав позбутися свого нігілізму, то мусив утікати, як слабий пес, щоби десь здохнути від голоду і смутку. Зрозуміймо, що за чисту совість треба платити найдорожчим: щастям, здоров’ям, кров’ю. Тільки поодинокі з нас відійдуть у царину смерті чисті, з любов’ю на устах. Підемо на Bal сьогодні, бо через сто років на нього прийдуть інші. Треба забавитися, щоб життя не видавалося таким нудним і непотрібним. Цього Balu вистачить нам надовго. Ваl — то велика потіха не лише для молодих, але й для старих та дітей. Шиються нові строї, стинаються бліді делікатні квітки, із шкатул виймаються персні, браслети, разки перлів, смарагдові кульчики, які ніколи не стратять свого блиску, навіть на кістяках. По обіді на вулицю Тиху, в гарний новий дім з фавнами на карнизі почали сходитись і з’їжджатись перші гості. Решта мала прибути о сьомій годині потягом зі Львова. Від погоди втіхи було мало, та се звична річ у наших краях: осіння сльота, вітер, болото. А ще помешкання зимне, зі стелі капле, як у декотрих гостей, що прийшли з найдальших околиць, з-поза Дністра, каламутного від негоди, тримаючись за хисткі плоти, аби не заталапати начищених бутів. «Охота було Панові Господарю кликати тоту бідоту», — знизували плечима багатші гості, що мали власні фіакри. Хто Пан Господар Balu — було ще секретом, що додавало яскравішого рум’янцю на щічки панночкам, а ну ж бо господар сего дому молодий і вродливий! Що багатий і щедрий, видно було уже зі сходів. Поважний сивий лакей, котрий ходив ще, либонь, під стягом Тадеуша Костюшки, скеровував панство на другий поверх, у велику залу, прибрану квітами з оранжереї, бо де вже при такій сльоті могли заквітнути пишні пахучі рожі! Звільнені від промоклих плащів, накидок і капелюхів, гості розкошували в теплі й жваво обзиралися по залі з вікнами, заслоненими червоним шовком, який прегарно вирізнявся на сніжно-білому тлі стін. — Чудесно! — казали вони. — Чудесно! Який смак! Слуги розносили напої, печиво, цукерки, фрукти, а за стіною музиканти настроювали інструменти. Ваl мав початися пів-осьмої і скінчитися аж вранці. А поки що гості бавилися самі: чоловіки грали в карти у осібному покою, старші пані згадували молодість, заздро-сумними очима стежачи панночок, яким судилось бути запрошеними на Ваl у розквіті юності. Діти перебували під пильним оком матерів і, не маючи забавок, жадібно їли досі не куштовані цукерки й всілякі марципани, смак яких прагнутимуть відчути ціле життя. Потяг зі Львова трохи припізнився, і пасажири були знервовані, особливо ті, хто їхав спеціально на Ваі. Все це були колишні уродженці С. або тимчасові жителі, які отримали картки-запрошення. З вагона третього класу вийшли два молодики в чорних капелюхах і пальтах. На привокзальній площі їх гукнув візник: — На Ваl, прошу пана? — На Ваl, — відповіли вони. — То прошу сідати! Оскільки прибулі не мали з собою парасолів, то швиденько залізли у фіакр, всередині якого смерділо мокрою цвілою шматою. — Вйо! — гаркнув фірман і, обернувши до клієнтів пожовкле спите лице, прицмокнув: — Там, прошу пана, стільки гостей наїхало! Має бути файна гостина. — А хто Господар? — слабим голосом спитав молодший і закашлявся. — Не відаю. То панська гостина, а не хлопська. — Хотіли-сьте би на Ваl втрапити? — іронічно посміхнувся молодший. — Мене кликали, та я свій фрак ще не забрав від кравця. Молодики засміялися. — Отже, Лесю, нам пощастило, — сказав старший. — Наші фраки виявились при такій нагоді у нас. І потяг не зійшов з рейок, і не впала нам на голову цегла, як ми вибирались з дому. Думаю, пан фірман не втопить фіакр у болоті і ми дістанемось на Ваl без пригод. — Будьте спокійні, панове студенти! Юзьо вас витягне з болота без святого Миколая, чули-сьте таку байку? — Чули-чули… А звідки ви пізнали, хто ми такі? — Нендзні єсте обидва, а у молоденького панича, перепрошую, ще й сухотний кашель… — А може, ми по рестораціях та по борделях стратили своє здоров’я! — образився Лесь. — Всьо може бути, — згодився фірман Юзьо і більше не обзивався. Лесь задивився на ратушу з годинником і шпиль костьолу, бо був нетутешній, а привезений приятелем Михайлом Басарабом зі Львова. Завжди такий пильний до його здоров’я, Михась уперся і в сльоту повіз товариша на таємничий Ваl в містечко С. До ратуші вони не доїхали, а звернули у вуличку без бруку, з будинками, що ніяк не пасували до Лесевих уявлень про аристократичний квартал. — Зле тобі? — схилився до нього Михайло, коли фіакр загупав по ямах. — Потерпи трохи. — Ти так говориш, ніби везеш мене до шпиталю, де конче обіцяють вилікувати. — Вибач… — Приїхали, прошу пана! Коні спинилися перед великим домом, який, наче гриб, виріс на смітті й убожестві. Світилися вікна. Стояли фіакри, і двері були гостинно відчинені. — З вас ринський, прошу пана. — Що?? — в один голос заволали наші панове. — Прошу пана, то є Ваl, а не іменини чи хрестини! Ви будете балюватись, а я мокнути під дощем. То не по правді, прошу пана… — Дай тому здирці ринського, хай собі на труну відложить, — простогнав Лесь. — А все наш демократизм… Сказано, пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл. Ти, певно, жид. — Jestem polak, прошу пана! — Здирця ти і хам, — досить спокійно відказав Лесь, киплячи від обурення, і дався вивести з фіакра. — Щасливо балюватися! — побажав їм фірман. — Щоб ти здох! — визвірився Лесь. Михайло не міг не посміхнутися. Лакей вклонився приїжджим, і вони з полегкістю скинули вогкі пальта. Лесь глянув у дзеркало і скривив лице у болісній гримасі: — Ось і я! Перший раз люстро каже мені неправду. За сим криється щось цікаве, авжеж? — Ваl! — розвів руками Михайло. — Втім, я ще у Львові помітив, що ти гарно виглядаєш. — Перша ознака, що я скоро вмру. — Ну, Лесю, нині не пасує говорити про смерть… — Ха, а чим сей Ваl різниться від інших? — Тим, що він відбувається раз у сто літ, під кінець віку. Ходімо, Лесю, нагору. Михайло ступив на сходи і з кожною сходинкою почував, як руки й ноги наливаються втомою, а холод обкладає серце. Лесь піднімався легко, тією салоновою ходою, якої чоловік набуває у світському товаристві, де люблять побесідувати про оригінальність, але не терплять між собою жодної оригінальності. «Боже милий, — подумав Басараб, — невже я її побачу…» …Панна Анна Л. була його найперша і найбільша любов, майже не затьмарена п’ятьма літами розлуки. Скільки спогадів, скільки муки викликало в нього те ім’я — Анна. Хлопський син і донька пана судді — йому відмовили в її руці. То була звична річ, приправлена скандалом. Він поїхав учитися далі, до університету. Та й, боже збав, щоб тепер Михайло, котрий у найближчім часі мав посісти адвокатську практику, дивувався рішенню Анниних родичів і її самої. Бо ж втекти з дому вона не схотіла. Можливо, він побачить її в оточенні мужа, дітей, спокійну чи невдоволену — і далеку. Вона, як це вміють заміжні жінки, перекинеться з ним кількома незначними салоновими фразами. П’ять літ — то є багато для жінки. Він ніколи після того не приїжджав до С. А зараз Ваl затьмарив йому очі своєю незвичайністю і виключністю, та ще хворий Лесь Козловський, за котрого він хапався ніби за соломинку і якого щиро хотів порятувати від чорної жури. Уже другий рік вони квартирували в домі Ядвіги Заморовської. Лесь мав досить прикрий характер, спричинений не хіба одною тяжкою хворобою, а й надмірною вразливістю. Вони опинилися в залі, й Михайло зразу спостеріг велику збудженість гостей, яка ламала світські устої міста С. Кожен зважав лиш на себе, та й, зрештою, хто тепер пам’ятав колишнього наставника панни суддівни? Мерехтіло світло десятків свічок, електрика горіла лише на сходах. — Давай сядемо! — запропонував Лесь, і їм пощастило знайти місце на червоній плюшевій канапі коло вазона з китайською рожею. — А я тут сподівався бозна-що побачити! — Ще нічого не починалося, — відказав Михайло дещо неуважно. Він ніяк не міг знайти Анни ні серед вертких панянок, ні серед панн. Може, вона виїхала чи, не дай боже, померла? Ні, думав він, не дамся. Я не хлопчисько, щоб трепетати від одного зблиску жіночих очей, і не романтичний дурень, котрий вибирає або шлюб, або смерть. Анна тоді була дівчам, гарним, але несвідомим. Лялька, знайшов він потрібне слово. Всі ці п’ять років мав її за кохану, тужив, розуміючи, що втратив її назавжди, але тепер, при виді безпечної публіки С., винної у його нещасті, відчув, що майже вилікувався від своєї любові. — Ми бідні плебеї,— співуче проказав Лесь Козловський. — Добре, що нас пустили в сей пишний теплий дім. Мені все здається, що нас зараз викинуть за комір під дощ. Я не хочу! Мені тут тепло і світло; я можу дивитися на гарних панянок і на бридких теж. А якби дали ще випити, то я був би у раю. Слухай, я ж прожив 20 літ і ні разу не мав щастя бути на Balu. Якісь сумнівні іменини з підозрілими паннами, у котрих руки червоні, як печений рак, пиятики з танцями Марисі або Зосі з Пекарської. Гай-гай, хто міг подумати, що ти така важна персона! Прокляте життя… Я навіть вальсувати не годен. Нема статків, а то б я поїхав у Єгипет чи ще й далі. Жиючий труп двадцятилітній, га, Михасю? — Дай собі спокій. Хоч тут не споминай… — Може, звідси ближче до бога? А може, я сподіваюсь на диво? Мусить той твій Ваl щось значити для таких, як ми, бідаків? — Певно, що мусить. Але ж, Лесю, не жиє ні один чоловік, котрий був на попередньому Balu. А те, що я пережив у С. п’ять літ тому, свідчить, що на добре той Ваl не вийшов. Ти записався на політехніку, я — на право. Бога випоминаєм всує і не всує. Прийдуть залізні коні, землю обплутають залізні дроти, як казала моя мама. Все, що нині нас тішить, як ото прогрес у техніці, просвіта, колись обернеться надмірністю. Уже тепер шукаємо бога у собі, бо у небі зневірились. Потім хвиля прогресу й цивілізованості затопить нам любов або зведе її до чисто фізіологічної прив’язаності. Ти болючіше відчуваєш се, ніж я. Твої вірші — то знак нашого страху перед новим віком. — Перед смертю, — поправив його Лесь. — Перед невідомістю. Невідомість лучить у собі смерть або будучність. Істинне знання здобудемо, коли опинимось там чи там… — Я до тебе прийду після смерті й розкажу. Коли ти зістаришся. Нам тоді легше буде говорити. Ти не будеш чути страху. — Ну, Лесю. — Та не в тім річ. Я чуюся дуже старим. — Музика грає, а ми завели про смерть! — Так. Ліпше будемо дивитися. Нам тут ролі одні — дивитися, що вийде з того Balu. Лакеї розносили шампанське. Ваl аж тепер мав початися. Всі побачать за хвилю Пана Господаря сього дому і сього свята. Тільки Лесь сидів спокійний і незворушний. Їм принесли два кришталевих келихи на срібній таці. — Я би щось з’їв перед тим, — сказав Лесь, і товариш підвівся затим, аби взяти таріль з закускою. Біля столика крутилися пани обивателі. — О, кого я бачу! — вхопив хтось за лікоть Басараба. Перед ним стояв огрядний панич, за чиїми рисами вгадувалося щось знайоме. — Забув, лайдаку, Міська? Ми ж училися в одній клясі! — Стебловський? — Еге. Чув, що ти в люди вибився? Служитель Феміди. Ну-ну, радий стрітися. Є стільки спільних споминів… — Не можу, Міську. Потім… — Як хочеш! — Не гнівайся, але я і мій товариш хотіли би перекусити з дороги… — А я хотів тебе познайомити з тутешнім холостим товариством. Ти ж тепер вхожий у всі доми… Михайло вхопив тарільчик з канапками і вибрався з тлуму. В гімназії Місько був пустий хлопець, хоча й не злий. Ліпше було з ним не заводити розмови, та ще знайомити з Лесем, котрий міг роздратуватись і наговорити казна-що. Хлопці наспіх з’їли по три канапки з паштетом, не торкаючись шампанського. Аж тут оркестр заграв полонез, яким шляхта любила відкривати бали, і всі посунули на середину зали, прочищаючи горлянки перед тим, як хором крикнути віват Пану Господареві. Музика урвалась трохи недбало. Два сивих лакеї урочисто відчинили високі білі двері, й на порозі став Господар. Боже милий! Михайло за тлумом не встиг зразу його побачити, але почув вражений шепіт і звівся навшпиньки. Йому наче хтось хлюпнув у лице крижаною водою. То була панна Анна Л. Господиня. Наступної хвилі вистачило, щоб на все життя у його очах відбилися її постать у простій білій сукні, бліде лице, оточене хвилями розпущеного рудого, радше мідного, волосся, великі темні очі (раніше ж були зелені). Не маска, а лице з ледь помітним тремтінням уст і виразним страхом у погляді, наче Анна цілком випадково з’явилася тут і зараз обернеться, побіжить назад у свій покій, впаде на ліжко і заплаче. «Панна Анна, панна Анна…» — шелестіло між публіки, доки хтось не крикнув: — Віват Пані Господині, віват панні Анні! «Боже милий!» — прошепотів Михайло. …Гості посунули в двері, за якими були накриті столи. Михайла посадовили задалеко від Леся, зате він мав зручну нагоду бачити Анну. Легенька тінь пробігла по її лиці, перш ніж очі осмислено глянули на нього і впізнали. Вона посміхнулась, але то була вже не та відкрита напівдитяча посмішка, якою колись панна Анна Л. вітала свого наставника. Столи вгиналися від наїдків і напоїв, та настала вимушена тиша, що передує кожному великому застоллю, де злучені спільною скатертю люди різного віку і різного суспільного становиська. Згодом забави, музика, вино, флірти розтоплять лід відчуження, бо, як добре помислити, у цих людей є багато спільних споминів і вони добре знають правила поводження на Balu. Сусідками Басараба були дві поважні старші панії, які, либонь, не потребували, щоб їх розважали приємною бесідою, бо пильно роздивлялися інших гостей. — Господиня хоче говорити! — пролетіло над столами, і гості почали підводитись. Було їх, може, сімдесят, не лічачи дітей, для яких накрили стіл в осібнім покою. Кожен підніс келих з шампанським. Панна Анна сказала, твердо вимовляючи слова, щоб не зрадити тремтіння руки: — Дорогі гості! Доля звеліла мені бути Господинею сього Balu не знати за які заслуги. А може, вона вибрала сліпо. Тому кожен з вас має право бути тут не гостем, а господарем. Господар, як відомо, мусить пильнувати, щоб кожному було весело, аби ніхто не почувався одиноким і покинутим. У щоденному житті всіляко буває. Тільки зібравши гостей у своєму домі, господар мусить віддати їм все тепло, щирість і веселість, а сам має стояти на сторожі. Се і приємність, і тягар. Тому Господинею лишаюсь я, а ви гості й господарі водночас. Ласкаво прошу пити, їсти й веселитися у нашому домі! На тім Анна скінчила. Найближчі сусіди по столу кинулись її вітати і кричати: — Браво! Віват Пані Господині! Чудесна промова! Але Михайло зауважив розчаровані знизування плечима, шепоти. Очевидно, від Господині чекали більш блискучої орації, заледве не пророцтва, а не таких звичайних слів про дім і гостинність, які б могла сказати й проста міщанка. Йому б не прийшло се до голови, якби він сам не сумнівався. Михайло сердито вихилив вино і взявся до їжі. — Се щось незвичайне, — мовила одна пані-сусідка до другої.— Ся емансипатка, котру жаден порядний мужчина не хотів би пошлюбити, ся гордячка, котра не дочекала зробити бодай одної візити, — раптом Господиня Balu! Кілько є скромних дівчат з порядних родин, але вибрано чомусь її. — Щира правда, Мільцю! Анна не є красуня, тільки й того, що оригінальна. Мій син Владзьо находить в ній щось демонічне. Се вабить мужчин, але з таких жінок добрі хіба коханки. — Я певна, що вона має з кимось зв’язок. Такого становиська на Balu можна сягнути, лише маючи за собою плечі. Обидві панії зостановились на сій цікавій думці, і кожна почала перебирати в своїй майже лисій голові можливі кандидатури. Але, видно, то був тяжкий процес, бо пані-сусідка зліва, закопиливши синю губу, врешті-решт випалила: — Зрештою, якби панна Анна мала поплямлену репутацію, нас би тутка не було, Софіє? — Певна річ, певна річ, Мільцю! Але хто знає, чим все це кінчиться. Треба дивитися, до кого тягнеться серце панни Анни. Михайло чувся як на палі при тій невинній бесіді, але піти було неможливо. Анна сиділа у великому кріслі, сама й неприступна, ніби молода без молодого, може, через оту білу сукню. За інших, буденніших обставин Михайлове кохання спалахнуло б знову, але тепер чи воно зів’яло, чи він злякався неприступної фортеці, горло йому стиснула жалість. Ніби поруч з Анною сидів невидимий Азраїл, ангел смерті, і її устами мав сказати присуд їй самій… — Пан адвокат журиться? — спитала його пані-сусідка справа. — Гріх журитися молодому інтересному мужчині. Наше товариство, певно, йому не до смаку, але ми в тому не винні. Нічого, пан адвокат має попереду ніч з танцями і приємними бесідами з молодими панянками. Якщо комусь і смутно, то нам, старим кобітам, бо свого часу нам не довелось потанцювати на Balu. О, пан адвокат буде дуже вдоволений! Лице її на хвилю добрало людського виразу. — Сподіваюсь, — вклонився Михайло. — А щодо моєї зажури, то се від утоми. — Ох, ці вже мені ділові люди! Скажіть, пане адвокате, молодіж нині має час на кохання чи праця для неї важніша? — спитала друга пані. — Знаєте, я якось не відношу себе до молодіжі. Юність моя прийшлася на нестатки, на боротьбу за існування. Єдине, що я можу стверджувати: праця не є сенсом людського життя, так само як кохання. Вони приносять нам щастя і є необхідні, але з них мусять вирости вищі ідеали служіння і любові… — Отже, пан вважає кохання чимось нижчим за любов? — Кохання егоїстичне, а з егоїзмом чоловік ніколи не добудеться досконалості. — Особливо тяжко мене вражає егоїзм дітей. Чомусь вони ніколи не вірять, що їм зичать добра. — Ох, Мільцю! Пан авдвокат не є жонатий і не має дітей, щоб зрозуміти, що егоїзм дітей і егоїзм матері то є різні речі. Пане Іринею, ваш Адась добре влаштувався у Кракові? Уже по гостині Михайло віднайшов Леся. Той, зрештою, не потребував його товариства. Був веселий від вина і виглядав би на дуже гарного хлопця, якби не страшна печать хвороби. Михайлові полегшало на серці, як почув його сміх серед гурту панночок і молоденьких паничів. — Але ж, Михасю, чом ти раніше ніколи не говорив мені, що у С. стільки квіток? — Це само собою розуміється, — не знав, як відповісти, Михайло. — Пан адвокат ховався сам і ховав свого товариша. А ми нудилися. У нас так рідко бувають бали, де можна потанцювати! — заявила висока чорнява панночка. — Рідко? — спитав Лесь. — Се діло можна поправити. Чом би Ваl не зробити бодай раз на рік? А то аж на сто! — Жах, пане Лесю, цілковите безглуздя! І хто його придумав, невідомо. Певно, то був старий чоловік, якого не обходила бідна молодіж… — Не говори так, Катрусю, — озвалась щупла панночка у ясно-зеленій сукні.— То традиція. — Традиція? Але ж я хочу танцювати! — Браво! Браво! — заплескали в долоні панни і паничі.— Ми теж! — Я так міркую, що Ваl — се танці. Без гостини можна обійтися, без вина також, але без танців — ні,— не вгавала Катруся. — А ви як думаєте, пане адвокате? — Мене звати Михайло, прошу пані. Ваl — се велике свято, і смисл його не вичерпується танцями. Той смисл ми зможемо збагнути по упливі багатьох років. Хто знає, може, нині рішається доля світу… — Пан Міхал, певно, не любить танцювати. О, я зразу збагнула, що пан не з нашого кругу… — І я теж! — вискочив Лесь. — Син сільського попа і грішу віршами. — Пан — поет? — заблищали очі у панн, і вони всі разом посунули на хлопця, тільки Катруся презирливо скривила губи. — Хай пан Лесь почитає нам свої вірші! — Вони занадто смутні, щоб їх читати на Balu, — розгубився і якось згорбився Лесь. — Витвір хворої уяви. — О, се страшенно цікаво! Пан Лесь такий молодий і вже має розбите серце. Се мусять бути чудесні вірші, адже їх надихала любов… — Ні,— замахав руками Лесь, — мої вірші — се зів’ялі листки. Досить осені, що надворі. Хай тут буде літо… — О ні, ми вас не випустимо! — запищали панночки. Бідний Лесь позадкував. Лице його побіліло, а очі зробились як у перестрашеного пса. Одна панночка жартома вдарила його віялом по носі, й Лесь засміявся. Сміх заклекотів йому в горлі, перейшовши у кашель. Михайло кинувся з хусткою на поміч. Коли хлопець відняв її від уст, вона забарвилась кров’ю. Всі стояли розгублені, змішані. — Боже, — прошепотіла якась панночка, — такий молодий… — Перепрошую, — вклонився Михайло і взяв товариша під руку. Відійшов з ним до тієї самої канапи, на якій вони сиділи з самого початку. Музика загриміла, ніби зібралося докупи п’ять оркестрів. Лесь сидів з заплющеними очима, відкинувши назад голову. Минуло досить часу, перш ніж він обізвався слабим голосом: — Запам’ятай, що я тобі скажу. Я нині перший раз зрозумів, що не треба читати вірші, коли тебе просять. І коли не просять — так само… — Ти ж їх ніколи не читав на людях! — Але міг. Тепер уже все. Нині я зрозумів, що я дерево. З таким, знаєш, білим стовбуром, який увесь тягнеться до сонця, до світла, і з таким чорним корінням, що спускається в темряву, живиться її соками. Ні одне не може переважити друге. Се мій природний стан, і я не хотів би позбутися рівноваги. Мої вірші — лиш мій рятунок. По смерті вони вже не врятують нікого. — Неправда, Лесю… Кожний чоловік лишає по собі свою працю. Хіба он ті,— кивнув Михайло головою у бік веселої юрби, — лишають по собі таке мале зерно, що, як пил, літатиме в повітрі й ніколи не проросте. Якщо на божому суді буде якась ієрархія, то вони стануть десь посередині. Не по майні, не по суспільному становиську, а по тій єдності, якої вони так пильнують. Нам, плебеям, вона видається дикою, спліснявілою, непотрібною, але вона мудра. Є щось у ній жидівське: по духу, а не по крові. Тоді пил, який після них лишиться, буде взаємно притягуватися і не згине. Пробач, я заговорився, се лише зараз спало мені на думку. Ми від свого грунту вже відірвалися, а до іншого пристати не вміємо і не хочемо. — Кепські наші справи, Михасю, — посміхнувся Козловський. — Гнила аристократія вимре, і запанує демократія. Якби я дожив до того, то мусив би вдавати з себе варіята: ходив би зі скрипкою по людях і годувався би з того грання. — Доросла людина мусить бути статична з погляду моралі. Навіть коли захитаються устої, вона лишиться людиною. — Ти хочеш, щоб вони захиталися? — Хіба се залежить від мене? Єдине, чого я хочу, се оновлення, свіжого повітря, cвободи… — Ха, свіжого повітря! Я один час був зв’язався з москвофілами, бо звідти, зі Сходу, віяло свіжим, як ти кажеш, повітрям. Бідний галичанин побачив себе темним, затурканим німцями, ляхами і попами. А потім виявилось, що то такий розрахунок, аби вівцю стриг інший пастир, і в російського орла ще чіпкіші пазурі… Ти сам собі перечиш. Нащо тобі свобода, коли ти й так вільний? Нащо мені боятися смерті, коли вона сидить уже всередині? — Не хвилюйся, Лесю, бо знов буде кашель, — спинив його Михайло. Він побачив, як до них іде панна Анна, Господиня сего Balu, саме до них, хоч її перепиняють, цілують руку, зазирають в очі, а вона терпляче посміхається. — Пане Михайле, дозвольте вас запросити на дамський танець. Прошу не відмовлятись: я знаю, що ви не вмієте танцювати. — Мій товариш — Олександр Козловський. — Пан Олександр не нудиться на Balu? — О ні, прошу Пані Господині. Все це дуже інтересне… — Безперечно. Навіть мені невідомо, чим сей Ваl закінчиться. Чи, може, пан знає? — Можу вам виповісти з десять варіантів. — Потім. Пане Михайле, танець скінчиться! Панна Анна простягла до нього дрібну руку з ледве помітними голубими жилками. — Якби я мала владу, то вилікувала би твого товариша, видерла його з пазурів смерті. — Анно! — Що «Анно»? — Ти лишилася такою ж щирою і доброю… — Ні, Михайле, я добра лише до нещасніших за себе. Горе й біда не роблять людину доброю. Вони її калічать. — Тобі так погано жилося? — Нудно, тому погано, — сказала досить голосно Анна і злякано озирнулася, чи хтось з танцюючих не почув її слів. — Ти й справді не вмієш танцювати. Давай ліпше сядемо. Ох, і натанцювалась я сьогодні! Таку маю роль… — Ти ж жила не в цьому домі. — Та він і не мій. Се для Balu. А я живу, де жила раніше. Тато вмер два роки тому, брати поженилися, то я сама з цьоцею. Пригадуєш цьоцю Магду? Вона говорила вільно, весело, як говорила з кожним. І се боляче вкололо Михайла. — Так, — сказав він. — О, знов кличуть! — сплеснула руками Анна. — Але ж ми з тобою ще поговоримо, правда? Вона підвелася, і Михайло, котрий щойно байдуже дивився на неї, нестямно захотів, щоб Анна лишилася коло нього. — Не йди, — попросив він, але за шелестом власної сукні і музикою Анна не почула його благання. Проводив її очима: як ішла вона до гурту молодіжі, далеко поважніша за своїх ровесниць; як ті про щось просять, і ось вона сідає до фортепіано. Він чує окремі звуки і не може вловити через шум мелодії. Такий щемливий спокій омиває Михайлову душу, що він не хоче рушатися з місця. Забуто всі приниження, знущання, які витерпів він у С. від оцих же людей. Хочеться вічно такого тепла; світла, музики. Боляче думати, що десь дзигар відбиває кожну годину, вкорочуючи людям віку. Неподалік від нього стало двоє поважних панів, котрих він не пригадував. До нього долинала їхня розмова. — Зле, коли жінка господарює, та ще така молода. Я нігди не чув, щоб на Balu головувала дівчина… — Головувала? Господар — се бідна овечка на заріз. Спом’янете мої слова, пане Антонію, з панною Анною трапиться щось зле. Не кажу про смерть, але поміркуйте, чи чули ми ім’я хоч одного Господаря з тих, що були раніше? Все покриває тайна. Хто вони, чиї діти, чим заслужили таку честь, як їх обрано — ніхто не знає, а тим паче не пам’ятає. Мусять кожного разу вибирати по-інакшому. — Пане Северине, то все новочасні штуки: емансипація, лотереї… Якби не лотерея, а якийсь людяніший спосіб, панна Анна не наражалась би на небезпеку, будучи властителькою виграшу, і ми б не сушили собі голову, що се має значити. Зле, кажу вам, зле! — Ну, панна Анна не є емансипатка, боже збав. Сирота, до костьолу ходить… — Е, то все попереду! Якщо за два, ну, за три роки не віддасться, то стане емансипаткою. Всі вони такі. — Віддасться, хтозна… — задумливо мовив пан Северин. — Кажу, Ваl вимагає жертви. Хто з наших паничів схоче мати крульову за жону? Крульову майже без віна. Був би живий отець, він би, конечне, не пустив доньку на Ваl. Крутий був небіжчик… — То правда. Не хтів ні з ким знатися, ухилявся від товариства, відколи вмерла йому жона. Анна, вважайте, сирота з трьох літ. Тут до Михайла підлетів задиханий Місьо і майже крикнув: — Ходи до неї! Кличе! Аж старі пани урвали розмову й осудливо подивились на нього. — Що? — наче зі сну збудився Михайло. — Ходи! Вона кличе! — А в чім річ? — Боже, який ти нетямовитий! Просила тебе Пані Господиня, що ж тут незрозумілого? То її обов’язок — тішити гостей. Сказала:. «Місю, будь добрий, приведи мені пана адвоката Басараба, маю щось йому сказати». — Власне, я збирався пошукати товариша. Він слабовитий і до того ж нікого не знає… — Боже, Михасю, не можна ж бути таким неввічливим! — Та йду, — повільно мовив Михайло і подумав без зла, але з неприємністю: «Ба, лишила мене ради товариства, а тепер кличе». П’ять років тому в неї був дуже мінливий характер. Анна сиділа в кріслі і, хоч довкола неї тлумилися гості, мала вигляд, ніби нікому до її персони не було діла. — Сідай, — вказала йому місце поруч себе тоном господині. Місьо лишився стояти, приглядаючись до них обох з веселою цікавістю. — Я тобі не суддя, — мовила вона, дивлячись поперед себе. — Я теж тобі не суддя, Анно. — Тоді я буду вам суддею! — засміявся Місьо. — Ти? — підняла брови панна Анна. — За що ж ти будеш нас судити? — За що? — Місьо аж затремтів від збудження. — Ви ж любилися колись, а тепер стали чужі. Втім, судити треба кожного осібно. Тебе, Анно, за те, що свого часу проміняла Михайла на рідний дім. А Михайла за те, що не зумів тебе переконати… — Дурниці! — відрізала Анна. — Я його ніколи не любила. Була наївним дівчам, ну, може, трохи закоханим… Мені усе перейшло. Правда, я більше у нікого не закохувалась. О, бачиш, я сама собі адвокат… — То нічого, — заспокоїв її Місьо. — У таких випадках кожен мусить захищатися. Отже, з веселої дівчини ти перемінилась на крижану істоту і тобі немає діла до мужеської статі? Хіба се не любов, коли ти на протязі п’яти літ губиш у собі найкоштовніші почуття? — Я більше не буду себе захищати. Але будь певний: колись я воскресну. — Ну, тоді перейдемо до Михайла. — Яке в тебе право нас судити? — Нині він має право. Ми з ним одного суспільного стану. — Але ж се цинізм! — Якщо ми обоє надто заінтересовані в собі, то хіба чужий може нам помогти. — Анно, я ніколи не бачив тебе такою… — Ну, коли пан адвокат не хоче, щоб його судили, то я не буду. Але ж друга сторона може почутися ображеною, оскільки вона досить щиро висловила свою думку… — Я вас не розумію! — спалахнув Михайло. — Може, у вашому колі й дозволені такі жарти, але сповідаються лише перед богом. Даруй, Місю, ти не годишся на цю роль! — Боже!.. — простогнав Місьо, хапаючись за голову. — Ти свідомий того, де ти знаходишся? На Balu! — Свідомий. Але чому панна Анна мусить бути жертвою? Хай наді мною сміються… — Тому, що Ваl — се біль, а не тільки весела розривка, — сказала Анна. — Мусимо звільнитися від болю, щоб жити по-новому. Почати все спочатку можна лише тоді, коли позбудешся колишніх прив’язаностей. Ми не жертвуємо собою цілком, хіба минулим… — Хіба немає іншого шляху, крім цинізму? — Вся справа у мені,— заявив Місьо. — Якби ви були на самоті, то така розмова не видалася б пану адвокату цинічною. — Облиш, Місю! Ти нам не заважаєш. Тебе просто не існує. Тому з тебе дуже гарний суддя. — Вельми вдячний панні Анні,— Місьо поцілував їй руку. — Може, вона буде ласкава пояснити пану адвокату, чому мене не варто проганяти? — Потім, — аж наче злякалась Анна. — Мушу йти до гостей. — Пан адвокат читав Ніцше? — спитав Місьо, витягуючи цигарку і зручно вмощуючись на місці Анни. — То не для мене філософія, — сухо мовив Михайло. — Шкода, шкода! То є фільозофія для мужчини. «Ідучи до жінки, не забудь з собою взяти батога». Михайло на те лише невесело посміхнувся. Раптова музика відізвалася у ньому як обвал. Все, що мало статися далі, нагадувало страшний потік каміння, котрий потягне його на долину. Се важко було зрозуміти. — Нині вночі рішається моя доля! — пихато мовив Місьо. — Пан адвокат на мене злий? Ні, він належить до тих людей, котрі через свою м’якість не годні вчасно злапати винного за руку. Пан адвокат живе лише споминками і не може зрозуміти потреб будучності. — Пан суддя мав би пам’ятати, що Римська імперія панувала тисячу літ, але таки впала. — Бо її знищили плебеї! — Вона сама себе зруйнувала розкошами і розпустою, а найбільше незнанням межі, вседозволеністю. Тепер перепрошую пана суддю: мушу віднайти товариша. Басараб не хотів заводити дурної суперечки. Він мало тямив у тій салоновій грі, в яку хотіли його втягнути, та, власне, він і піддався. Все те було неприємне і тяжке. Навіть для Анни. Чи ж не Місьо її змусив до того? Михайло аж засміявся. Анна не з тих, кого легко зломити. Шкода, що у ній не лишилось нічого дитячого, крім, може, необережності. Якби вона була такою п’ять літ тому, він не полюбив би її, хіба що з жалості. Та й тієї любові було б йому аж забагато. Леся він довго не міг знайти. Ходив між гостей, чув уривки розмов, сміх, але те було надто звичайне. Всі Bali схожі один на одного. Лесь має рацію. Михайло хотів зараз же йти пішки на станцію. У гурті здибався з Місьом. Той теж когось шукав і дико зиркнув на нього, ніби хотів щось спитати. Господи, як добре було б йому зараз опинитись у львівському покоїку і при світлі лампи читати книжку, далеку від будь-якої правдивості! Чи то завжди так буває на святах: спочатку піднесеність, втіха, а потім втеча від усеї тої розкоші в свою нору, знудження? «А вмирати? — шепнув йому чийсь відразливий холодний голос. — Вмирати ліпше на Balu. Чи в своїм ліжечку, коли всі сплять. По хвилі, як прогримить постріл, настане цілковита тиша. Коли усе втратив, найліпше купити чи вкрасти пістолет. І забери з собою нещасного товариша, аби він не перетворився на живого трупа». Але той голос, як правило, Михайло заглушував при помочі здорового чуття селянської дитини. З’яву труп’ячого скімління він приписував загальній тяжкій атмосфері суспільності й власній зневіреності. Се, мабуть, втома бажала його смерті, найсильніше після любові почуття. Леся в залі не було, і він хотів пошукати його в інших покоях, як раптом у отворі дверей побачив панну Анну, вдягнуту чомусь в скромну дорожню сукню. Вона зробила йому знак, аби йшов до неї, і щезла. Від тієї хвилі Михайло забув, кого він шукав. З паленіючим лицем пішов до дверей і опинився у білому коридорі, такому білому, що не потребувалось лампи для освітлення. Михайло постукав і вчув: «Прошу!» У лице вдарив йому запах парфумів і квітів. — Я зачиню двері на ключ, аби хтось не надійшов. Покій, до якого закликала його Анна, нагадував швидше гардеробну артистки, аніж помешкання Господині Balu. Якісь шафки, канапи, сукні, придатні радше до маскараду, усипані блискітками, вазонки, портрети, статуетки. — Не бійся, — сказала Анна. — Сядь отут. Хочу з тобою попрощатися. — Їдеш? — Їду. — Аннині губи тремтіли. — Точніше, втікаю. Як здрайця, серед ночі. Нудно мені тут… — А там буде ліпше? — Важливий сам факт втечі. Ти мене засуджуєш? — Та ні. Хто я такий, щоб тебе судити? Вони хвилю помовчали, ніби тих пару незначних слів було підготовлено для театральної вистави і потребувалось щось сильніше, щоб викресати іскру почуття. — Поїду не сама. З Місьом. Михайло збілів. — Не могла знайти собі ліпшого. Потім, у Відні, або він мене кине перший, або я його. Я все знаю наперед. Тут мені не буде життя. А там може, почну вчитися. Втім, хтозна… — Яка ти ще дитина, Анно… — І за се дякую. Інший на таку мову встав би і пішов. — Не знаю, що зробив би інший. Кажу те, що відчуваю. Не їдь, Анно. Їдь зо мною… — У таку мандрівку не беруть тих, хто найдорожчий, бо їх можуть вкрасти або згубити. — Ми не поїдемо так далеко. А тебе я буду берегти. — Хочеш мене врятувати від падіння? А може, я вже впала так низько, що мене не взяв би жаден порядний хлоп? Михайло зітхнув: — Ти тоді б не поїхала. — Звідки ти знаєш? Ти для мене більше значиш, ніж усі на світі. Якби я була порядна дівчина, то вдалася б до кокетування, щоб переконати тебе, що за п’ять літ не змінилась. Але мені се бридко. Волію знати, що є на світі одна добра і щира людина, котра мене не осудить. Так, Михайле? — Так, так! — майже вигукнув той. — Але невже серце тобі не підказує, що можна жити інакше, що в твоїх силах зробити, повеліти собі щасливу долю. Я цілий вечір мучуся. Один раз мені здалося, що таку, яку бачив тебе нині, не зміг би полюбити. Зараз ти щира, а тоді була ніби лялька. Чому люди не шукають собі щастя, а нещастя? Варто послухатись свого серця, і воно вкаже дорогу. Нащо тобі здався той ніцшеанець? Думаєш, він сильний мужчина? Се — слизь та іржа, яка все гноїть і псує!.. Анна задумалась. Лице її було в сю мить байдуже. — То все від зневіри, Михасю. Я скалічена своїм оточенням і не чую в собі серця. А щодо Міся, то він жертвує ради мене багато чим. І його за се чекає покара. — До чоловіка не пристає поговір. А на тебе все життя будуть дивитися косо. Се ти зараз так вважаєш, що тобі байдужа чиясь думка… — Ой боже, боже, — раптом затряслася від плачу Анна. — Страшно, страшно, страшно… Але нічого не можу вдіяти. Не знаєш, як жилось мені після тебе. Попіл. Все горіло, а потім ціла купа попелу. Батько гриз мені душу. Пильнував, аби я нікуди не виходила. Ганьбив послідніми словами. Двері мого покою замикав на ключ, коли я пригрозила, що втікну з тобою. Я труїлася, невдало. Потім вмер батько. Я, знаєш, навіть не втішилася… Та що там розказувати! Вмерти не маю сили, а те життя, яке Місьо мені розхвалює, таке ж підле. Не стримуй і не відговорюй, бо я не знаю, чим усе кінчиться… — Добре, — Михайло провів рукою по її волоссі. Вона перехопила його руку, притислась щокою. — Я не хотів тебе злякати. Думав, що ти відважніша. Тим більше тобі нема чого їхати. Я скоро отримаю практику, заберу тебе з собою, і все буде добре… — Ти се говориш, бо добрий. Я, знаєш, Міся не полюбила б нізащо, бо він злий. Боже, сон кінчився! Наче мана якась… Я думала, що найліпше втекти після Balu, тоді се не так вразить наше панство, тим більше що з Господарем мусить щось трапитись. Його ніби приносять в жертву. Слухай, — підняла вона голову, — а що ж може статися, коли я з тобою? — Щось добре. Ти ж поїдеш, тільки дещо пізніше. — А коли? — Весною. А може, й скорше. — Краще скорше. — Я буду до тебе приїжджати. — Будеш. — Дитина, та й годі… Наглий стук в двері перервав їм тишу. — Анно! — почувся голос Міся. — Коні готові. Дівчина зіщулилась. — Анно, ти мене чуєш? — Чую, — дрижачим голосом озвалась вона. — Я з ним поговорю. — Я сама, Михасю, я сама… — Відчини! — роздратовано крикнув Місьо. — Чи ти з кимось закрилася? — Боже, як я його ненавиджу! Боже, дай мені сили! — прошепотіла Анна. Встала, пішла до дверей: — Я збираюся. Почекай мене на сходах. — Ліпше у фіакрі,— завагався Місьо. — Боїшся? Чекай на сходах. Маю тобі дещо сказати. — Які ще там розмови? Поговоримо у дорозі. Ну, добре… Не забудь саквояж. — Не хочу тебе мішати до того, — винувато посміхнулась Анна, — Посидь, я скоро… Вона підійшла до Михайла, поцілувала його в чоло такими зимними устами, аж той здригнувся. — Ти маєш рацію, Михасю. Не може бути так, аби все зле. Колись мусить вийти на добре. Я зараз вернуся, одіну бальову сукню, і ми підемо танцювати, правда? — Правда. — І всі будуть дивитися на нас і казати, що панна Анна знайшла своє щастя. Вони ж не злі люди. Радше нещасні. Зв’язані по руках і ногах. Як мені їх шкода, Михасю… Вона відійшла до люстра, зажмурилась. По тому взяла невеликий саквояж, розкрила його і закрила. Перехопивши Михайлів погляд, сказала спокійно: — Мушу заплатити Місю за турботи. Не хочу мати борги. Уже в дверях обернулась. Михайла вразило її посіріле й постаріле лице. — То страшний чоловік. Він здатен на все. — Я піду з тобою! — Ні,— похитала головою Анна. — Я сама. Михайло лишився сидіти на тій же отоманці. Всупереч радості, яка поволі наповнювала його серце, на плечі тиснув тягар страху. Він підхопився, заходив по покоїку. Годинника не мав, тому час тягнувся поволі… Переміна, що настала сього вечора, надавала всьому його життю, праці сенсу. Він глянув на себе в люстро, але побачив, що лице в нього не дуже щасливе і має на собі печать пережитих нині хвилювань. Все це минеться, подумав Михайло. Та й Лесеві, мабуть, буде неприємно бачити його веселим і вдоволеним. Хворі того не люблять. Анна дуже чутлива до чужого горя. Як вона нині гарно розмовляла з Лесем! Без жалісливості, як рівна з рівним… Михайло взяв до рук маленьку статуетку з порцеляни: хлопчик-пастушок грає на сопілці. Посміхнувся, пригадавши дитячі літа. Як сидів босий і синій під мокрою веретою, котра мало рятувала від довгого, на цілий день, дощу… Він здригнувся, почувши ляскіт, ніби десь вистрілила ракета з фейерверком. Музика зразу урвалась, і донісся дикий жіночий лемент. Дрижачою рукою Михайло відклав статуетку і, поки біг до сходів, надіявся, що се жарт п’яних гостей, що він не стосується Анни. …Панна Анна стояла закаменіла, а на сходах, вниз головою, лежав Місьо, і з-під нього текла кров. Якась старша жінка рвалася до неї, але її тримали за руки паничі. — Сука! — кричала вона. — Застрілила мого сина! Кожен мусив доконечне зазирнути в лице Анни. Хтось вхопив Михайла за руку: — Ти що, здурів? Лесь Козловський виволік його з тлуму й зашепотів: — Той здрайця наробив галасу на сходах, що панна Анна його обманула: нібито збиралась з ним втікати до Відня, а тепер знайшла собі коханка… Михайло мало що розумів. — Тоді вона вихопила з саквояжа револьвер… Мусила якось боронитись бідна дівчина. Я буду за свідка, пане поліціант! — вхопив за рукав служителя закону. — Той Місьо таке падло, що я сам би його застрелив! — На все свій час, — сухо відказав той. — Пан адвокат мусить лишитися для бесіди. Треба дещо поспитати… …Анна вмерла від гарячки через три місяці, будучи під слідством. Лесь помер у серпні. З упливом років Ваl став для Михайла лише болючим сном. Багато разів йому доводилось бачити, як сідає сонце над містом С. і ліс у його відсвітах стає чорним, а білі квіти — червоними… Пан Зоріан

— Я ще був тоді молодий. Мав-єм звиш двадцять літ, — кажуть дідо і, коли переводять очі з огня на коней, що пасуться в темряві, жмуряться. — Так говорять, що хто найстарший у родині або найменший, тому мусить щось привидітися. — Що, діду? — питає Михасько і тулиться ближче до старого. — Нечисте. Мерлець або й труп. Бодай раз мусить увидіти. — А чому, діду? — Відки мені знати, дитино? Чув тот і сам видів. Правда, не настрашився. Добре, що не було коло мене нікого. Боронь боже у той самий день повісти — можна вмерти. Певно, до рана злий дух сидить в тобі, а на рано втікає, бо боїться сонця. А як скажеш завчасу, то він почне мучитися в тобі й не зможе вийти. Чуєш, Михасю, боже збав тя сказати, що видів… — Йой, діду, таке страшне повідаєте! Мені ще присниться… Старий притулив до себе хлопця: — Як будеш добрий, чесний, совісний, зла сила хоч і вступить в тебе, але ти її здолаєш. А показатися мусить, раз ти найстарша дитина. Може, тепер, може, аж у старі літа… Пострашить та й піде собі. — Розкажіть, що ви виділи!.. — Розкажу. Піди заверни гнідого, бо до лісу пішов, волоцюга. Михасько мав великі страхи, але мусив слухатися. Вгрівся коло вогню, а тепер зимна роса палила йому збиті ноги. «Дідо видять ліпше за мене», — подумав хлопець, йдучи в темряву. Позад нього горів огонь. Як почне пригасати, вони спечуть пару бульбів у попелі. Щось чорне стало перед ним. Михасько скам’янів. Коби тільки не зараз. Я ще малий, настрашуся. Коби не зараз. Очі за той час, поки він стояв туманом, призвичаїлися, й хлопець впізнав корч ялівцю. А за ним тяжко зітхнув гнідий. Михасько кинувся до коня, обняв його за шию і так стояв, доки не перестав трястися і серце не забилось рівно. Тоді взяв гнідого за шнурок і повів, ласкаво приговорюючи до нього. Вернувся до діда вже спокійний. — Чи ти дурний, Гнідку, вовкам до зубів пхатися, чи мало тобі паші? Дивися мені, не бануй за лісом, бо скажу господареві і він більше тебе не пустить на ніч… На, Михасю, дай йому кусник хліба. — Нащо, діду? Він не слухає… — Най не банує. — Та хіба він чоловік? — Худобина любить ласку. Бійкою нічого не зробиш, хіба шкоду. Навіть дикий звір і той чує добре серце. Михасько був голодним і сам би з’їв той кусник глевкого чорного хліба, так він йому пах, аж в носі крутило, але віддав Гнідкові хліб, ще й погладив по шиї, поки той перетирав зубами лакоминку. Чув дитячим серцем, Що дідо казали правду. Копнув би Гнідка, як інші пастухи, то зараз чувся би зле. Звізди з неба дивилися на нього, а він на них, аж забув, що має землю під ногами. — Зараз зариємо бульбу в попіл. Мати дала кусник сала, то ми його на прутик настромим і засмажим. — Діду, забули-сьте, що хтіли мені повідати… — Бігме, забув, — похопився старий, і якийсь зблиск мигнув по його лиці, аж дідо стали молодші.— Люди виділи всяке, але такого, як я, не видів ніхто. Пас я раз коней по тім боці ріки, ближче до Винник. Пасу сам. Другий хлопець відпросився до дівки. Обіцяла до нього вийти, а її старі дуже противилися тому коханню. У мене дівчини не було, та й не хотів я женитися, доки на ноги не стану. Мій татунцьо, а твій прадід, були гоноровим богачом, аж до цісаря ходили позиватися з дідичем за землю. А як виграли позов, то віддали поле на Ласках під цвинтар. Нас було четверо, то мусили нас ділити… — Діду, а то… — знудився Михасько. — За прадіда ви вже мені казали… — Йой, який ти нетерпеливий… А я теж файний — розспівався. Слухай, Михасю… Пасу я коні. Ніч тепла, як нині. То я вже патиччя перестав підкидати. Думаю, скоро рано. Дмитро знає, як до мене зайти. Ліг собі в траві, бо цілий день косив, а після косьби чоловік сильно змучений. Тоді ще конокрадів не чути було, як тепер… Михась глянув за Бистрицю. Там горіли ще два огні, але вони видались йому червоними очима. — Не бійся, — сказали дідо. — Вчують, як там що. А пасемо осібно, бо паша скупа: на камінню й піску росте. Ото, Михаську, задрімав я, коли чую кінський тупіт і музику. Притули вухо до землі, то вчуєш, чи хтось їде або йде. Землиця всередині порожня, і в ній міститься пекло. Я голову підняв, а мій огонь хіба фур-р! — і так ясно розгорівся, хоч вже згасав. Дивлюсь: по полі на конях їде юрма людей, весілля, чи що. Коні, боже ж мій, сімдесят літ прожив, а таких більше не видів — чисто звірі. Могли би мене столочити, як билину. І всі люди пишно вбрані, по-старосвітськи, десь літ двіста тому так вбиралися. А молода, чи то не молода, мала таке червоне волосся, як золото. І вся в білому, і сама з лиця біла. Певно, графівна, а може, й королівна. Я більше на неї дивився. Музики грали якусь панську музику, бо дуже була ладна, хіба бистра. Я навіть не настрашився, а як вони проминули мене, то огонь, віриш мені, Михасю, за ними посунувся на пару кроків, а тоді згас. Де вони їхали, всьо скрила ніч, але чутно було, що виїхали на Обочу, а там просто до С. є гостинець. Не той, що нині, а був ще давніший. Заріс тепер терном і свербушками. — Йой, діду, — здушено мовив хлопець. — Якби вони вас з собою взяли, то ви би женились на королівні! — Мерці вони були. Може, мали таку покуту — вічно балюватися. А якби взяли, гей, чи було би мені гірше, ніж нині? Га, Михасю? — А коні що? — Коні паслися трохи дальше. Ані єден не заіржав. То є трохи дивно, бо тварина чує нечистого і боїться. Зійшло сонінько. Вернувся мій Дмитро від дівки. Я йому повідаю, що та як, бо вже можна. Коли сонце зійде, то вже мож… Розказую, а сам чогось не вірю, що то було зо мною. Вдень не вірю, а вночі твердо знаю, що було, що видів… — Я би хотів тото увидіти. — Пек на пек! Ще би заслаб від страху. Може, не треба про то вночі казати, але мені легше стало, бігме… Старий зчудовано подивився на внука: — Чи з тебе який ворожбит, хлопче? Кому не повідав, всі хрестилися, страшилися, а мене потому мучило, ніби я розказав щось на зле тим, кого видів на конях. А тепер легко, ніби висповідався. Маєш добре серце, Михасю… Хлопець завстидався. — Маєш, маєш… Як твоя мама, а моя донька, котра хтіла на себе чужий біль узяти і стратила здоровля. Менші вже не ті. Певно, в бабу вдалися, царство їй небесне. До села Михасько їхав через воду на коні, а дідо закотив сподні і йшов так. Вода обмивала коріння верб, доходила того літа до людських хат, і, якби в горах пішли сильні дощі, люди мусили би втікати, їхня хата була на горбі, недалеко від роздоріжжя, і до них мали би заходити вандрувальники напитися води, з’їсти, переночувати, але ніхто не заходив. Се було прикро хлопцеві, котрий страшно любив слухати про вандрівки, хоч був досить великий. Косити ще не косив, але помагати орати-сіяти вмів. Нині мали неділю. Дідо вбралися в чисту сорочку, поверх неї у чорний сердак, на голову взяли капелюха і пішли до церкви. Халяви чобіт блищали, як люстерко. Михасько випив горня молока і поліз під оборіг, озираючись, чи хтось з менших не видить, бо ті копиляхи не дадуть чоловіку виспатися. Хотів, щоб нині приснилася йому королівна з червоним волоссям. Котик Мурко, сірий, з темними пасами, прийшов і вклався йому на груди. Був легенький, як горобчик. — Ех, Мурку, Мурку, — зітхнув Михасько, — бідний ти старий коцур… Він згадав, як сього переднівку дідо їли варену лободу, трохи забілену молоком. На столі лежало півхліба, і дідо вкраяли собі малесенький кусничок. І ніхто, навіть мама, не спитав, чому дідо взяли так мало хліба. А дідо цілий день не їли і вернулися з тяжкої роботи. Михасько найбільше любив діда і дуже тішився, коли той його слухав. Дідо по обіді ляжуть спати, а потім підуть до корчми. Мама ввечері скаже: — Щось нашого діда довго нема… А Михасько: — Я піду по нього! — Іди, іди… Дідо хіба тебе послухає. Мама вийде коло ліси їх визирати. Тато, вдурілий від сну, буде пити горнятками зимну воду і бавити малого Сеня, а старші заздрісно дивитимуться, як Сень гуцає на татовім коліні: А в нашої господині
Трояка вечеря:
Бульба ціла, бульба з юшков,
Бульба колочена.

…Михасько спинився на горбку коло роздоріжжя, де пані графиня Комарницька збиралася ставити церкву для села. На Ласках була дерев’яна каплиця, куди ходили дідо щонеділі і по святах. То було задалеко. На місце будови позвозили каміння з Бистриці, дерев’яні слупи. Михасько походив там, спробував підважити пару слупів, але мав ще слабі плечі. Через дорогу був панський сад, обгороджений штахетами і зсередини обсаджений корчиками ваприн і позичок. На всипаних піском стежках гуляла пані графиня з гостями. Михаськові стало чомусь прикро зазирати через пліт, і він побіг далі, де була Йоськова корчма, спиняючись лише на те, аби сказати «Слава Йсу!» старшому чоловіку або жінці. Дідо сиділи в дальшому куті, й коло них сього разу не було людей. На столі перед ним стояв облуплений від зеленої поливи куршіль і тарільчик з хлібом та цибулею. Дідо розчервонілися і раз по раз гладили себе по довгому сивому волоссі. Коло них сидів незнайомий чоловік у чорній свитці і крутив у руках засмальцьований зшиток. Мав літ за тридцять і виглядав на пана своїм гарним хоровитим лицем. «Се, певно, дідів знайомий», — вирішив Михасько і, почуваючи, що се неправда, бо дідо виглядали трохи перестрашеним, несміливо підступив до столу. Деколи було дуже трудно витягти діда з корчми, не тому, що той був пияк. Хлопець уже починав розуміти, що старий банує і йому смутно сидіти в чужій хаті, дарма що мама дуже його любили. Михасько був ще дитиною і цікаво роззирався по людях. Одні від горівки запалювалися і починали гвалтувати, ніби їх ніхто не чув. А інші смутились, і в очах їхніх поставали сльози. Жид Йосьо звивався, усміхаючись до кожного, і зелена засмальцьована хустка обтискала його грубу шию, ніби він збирається повіситися, але ніяк не знайде часу. — Михайле! — дуже поважно обізвались дідо. — Йди додому і скажи мамі, що в нас будуть ночувати пан Зоріан. Аж усі обернулися і вмовкли. Йосько теж завмер і хтів щось сказати, але прикусив язика. А пан з таким чудним іменем ласкаво глянув на хлопця великими синіми очима. …Мати стояла коло ліси. Мала на плечах темну вовняну хустку. Схопилася за серце, коли побачила, що він так шалено до неї біжить. Михасько ще здалеку засміявся, аби вона зрозуміла, що нічого лихого не сталося. — Мамо, дідо веліли сказати, що в нас буде ночувати пан Зоріан! — Пан Зоріан? А де ж він? — У корчмі. — Де ж я його спати положу, чим нагодую, — загризлася мати. — Під оборогом. Він, мамо, має якийсь зшиток. Зразу видно, що вчений… Мати зблідла. — Він писав щось у ньому? — Ні, хіба тримав на нім руку. — Як ти думаєш, Михасю, то злий чоловік? — Таке скажете! Наш дідо його дуже полюбили. — Що старе, що мале! Піду скажу татові. А ти возьми дві верети й подушку, постели під оборогом. Або ні, я сама наволочку знайду. Побіжи до Янки, аби позичила сиру на пироги…
…Пан Зоріан був у них три дні. На четвертий пішки подався з Урожа, а куди, ніхто не знав. Михасько складав з татом сіно в копиці. Коли вернувся, то втік під оборіг і гірко там плакав, відтак розуміючи, що тепер все буде інакше. Цілий світ ожив перед ним, заяснів пишними барвами. Восени малий Басараб пішов з дому. У п’ятнадцять літ хлопці шукають свою долю там, де її ніколи не стане шукати людина поважна і старша. А може, доля просто виходить їм назустріч, питаючи, що вони мають за душею і чи раді будуть віддати кожному стрічному кусник хліба і частку серця? І, вислухавши відповідь, йде собі геть, мудро посміхаючись. У її блискучих очах відбивається те, що існує достеменно: небо і дорога. Михасько мав від пана Зоріана три ради. Прийшов би до них тоді в хату лихий чоловік, то він замкнув би навіки своє серце для доброго і злого. Три ради пана Зоріана

Просмотров: 197

Вернуться в категорию: Фото и дизайн

© 2013-2017 cozyhomestead.ru - При использовании материала "Удобная усадьба", должна быть "живая" ссылка на cozyhomestead.ru.