рус | укр

Главная

Контакты

Навигация:
Арсенал
Болезни
Витамины
Вода
Вредители
Декор
Другое
Животные
Защита
Комнатные растения
Кулинария
Мода
Народная медицина
Огород
Полесадник
Почва
Растения
Садоводство
Строительство
Теплицы
Термины
Участок
Фото и дизайн
Хранение урожая









Annotation 2 страница

Боже, тільки у великій муці можна збагнути цей вірш, очиститись ним і помолитись його слову. На Ласках цвіли черешні, наче вінок, обіймали гору. Наче сивина, подумав він. Годі було висидіти в хаті такого лагідного сонячного дня. Красно, згадав Басараб напівзабуте слово і ще більше втішився. Не пішов селом. Поза городами вела ще одна дорога. Спочатку звернув між старезні, побиті громами липи, що вели від школи, колишнього дому панів Сорочинських. То була давня дорога в місто Д., куди Сорочинський возив молоко й масло на продаж. Липи бачили фіри й брички, графиню Комарницьку, яка збудувала тут церкву з самого дуба на знак жалоби по чоловіку. Замолоду була гapнa. Тепер таких гордовитих жінок не зустрінеш: висока фризура з чорного волосся, делікатні риси, бліде лице. Більше заміж не вийшла, але по якімсь часі спродала маєток Сорочинському й переїхала до сина в Краків. Дивно ходити по землі, по якій ходили колись давно померлі люди, і ти їх бачив, але говорити не смів, бо був хлопом, ще й до того русином. То в лісі зникає відчуття часу, який люди називають історією, і ніхто не спитає, чи не доста, діду, з тебе такого довгого життя і довгої пам’яті, з котрої ти по сей день не навчився вибирати основне? Певно думають, що жити — то тяжка мука, ніби дертись на високу скелю. Коли ще вірили в бога, то мали якусь надію на царство небесне, а нині вважають, що їхня доля в їхніх руках. І так уже вертять-крутять тією долею, так нею міняються і торгують, що видихуються на півдорозі і падають, бо не знають, куди вони йдуть. Михайло Басараб йшов собі помалу, навіть не тряс палицею у гніві, бо не мав палиці. Уріж — то було єдине місце у всьому світі, де правда торжествувала над кривдою, а ласка над жорстокістю. Коли щось зникало, гинуло, то поверталося через якийсь час дитиною, квіткою, молодим лісом. І світ мінився з кожним здобутком, залишаючись незмінним по суті. Ніби воскресав. Коріння кожної людини вростає у таке місце, але іноді треба прожити кількасот років, щоби віднайти свій Уріж — урізаний долею клаптик землі, який минають війни, хвороби, смерть. Михайло мав добрі очі і скоро розрізнив на схилі гори липу і хрест, з-під яких било джерело. Звідси брали святити воду. Довкола зеленіли кущі терену й пишно цвіли золоті ключики-первоцвіт. Квітки починались коло його ніг і бігли вздовж струмка аж на гору. Він не міг за ними побігти. Уподобав собі місце коло одинокої грушки і там сів. Грушевий цвіт солодко пахнув, забиваючи всі інші запахи. Пелюстки опадали і лежали незаймано чисті на сухій землі. З-під грушки було добре видно Уріж, нижній і вижній, як колись казали, звідкись взявся хлопець років десяти. Ще не перебраний з шкільної форми, певно, мами не було вдома, щоб насварила. Ходив собі з довгим прутом, копирсаючи кротові купи, і цікаво позирав на Басараба. Сільські діти встидливі, то він і не сподівався побалакати з хлопцем. Усміхнувся до малого, і той став як укопаний. Видно, йому нудилося самому. Корів ще не виганяли на пашу, то не було йому в будній день товариства. Михайло звівся і рушив до хлопця. — Добрий день! — привітався, піднявши капелюха. — Добрий день, — почервонів школярик, вражений тим, що такий старезний дід знімає перед ним капелюх. — Раз ми вже здибалися, то давай познайомимось. Можеш кликати мене вуйко Михайло. Хлопець пирснув: — У нас на ведмедя кажуть вуйко Михайло… — Хіба ведмідь то щось зле? Гарний звір. — Корову роздере або теля, який він гарний? Якби я мав рушницю, то повбивав би всіх ведмедів і вовків! — То як же тебе звати? — Стефко. — Ти, Стефку, послухай, що я тобі скажу. Жаден ведмідь, як має що їсти в лісі, не полакомиться на корову. А як дуже голодний, то що мусить, бідний, діяти? Ти чув, щоб у вас ведмідь хоч одне теля роздер? — Ні, але мені дідо розказував. — Ось бачиш. А ти би вбивав. — А якби він на мене напав? — Ну, тоді так, тоді треба рятуватися. — Ходімо до лісу, — запалився Стефко. — Я сам боюся, а з вами можна. — Якби ж то я міг вийти догори… Важко. — Тому, що старі? — І тому, і не тому. Хворий я, задихаюсь. — Шкода. А я ще на горі не був. Старші хлопці ходили влітку на черешні, а мене лишили пильнувати худобу, аби в овес не пішла. Я хіба коло хреста воду пив. То зле, коли малий… Іван Миколайович хоче зі старшими учнями йти на розкопки. Знов мене не візьмуть. — На які розкопки? — Та ось тут, де ми стоїмо, скарб шукати. Я вже сам хотів узяти лопату й пошукати, але передумав. Вдень мене люди побачать, а вночі сплю коло баби. Ніяк не можна втекти… — Давай трохи присядемо, Стефку. В ногах правди нема. — Я вам палицю виріжу, хочете? — Та я вже сам бачу, що без палиці мені ніяк. — Я виріжу. Завтра візьму ножика. Посідали під грушею. — Слухай, Стефку, — обережно почав старий, — якби тут був скарб, то я сам би з тобою пішов його шукати. Я довго не був у селі, але я звідси родом і пам’ятаю багато чого. Можеш мені вірити. Люди позабували все. Якби тут взявся щось копати, то знайшов би хіба гниле дерево, і більше нічого. Бо на цьому місці люди щовесни закопували своє горе. — Горе? — Біду, гризоту. Скажімо, хтось голодував, хтось слабував, чи вмерла людина і всі її рідні дуже за нею тужили, чи хата в когось згоріла, розумієш? — Угу. — От вони й закопували горе, аби не верталося до хати. — А коли відкопати, то вернеться? — Хто знає… Може, воно зотліло, як дерево, а може, й ні. — Треба сказати Івану Михайловичу. — Скажи. Хлопець задивився на гори. — А ви знаєте, чому Ласки? — Певно, від того, що турки й татари не змогли піти на дальші села, в гори. Вони ж воювали в степах, а лісу й гір боялися. Гора їх спинила, не гора навіть, а люди. Бачиш цей камінь? Може, його скотили колись з гори НА татарське військо. — Я би тих татарів усіх з кулемета постріляв! — Тоді ще кулеметів не придумали. Ти, як хочеш, іди на гору сам. Я буду за тобою дивитись. — Не знаю… — завагався хлопець. — Я ще там не був. — А ти не мусиш іти до лісу, а попри ліс. Я тебе буду весь час бачити. Басарабові самому було дивно, чого він так впрошує хлопця йти на гору. Нарешті той згодився. Спочатку йшов несміливо, а коли порівнявся з криничкою, побіг. Навіть не озирнувся. Маленька постать зникла за поворотом. Михайло знав, що є таке місце, звідки не видно тому, хто внизу. Заболіли очі від сонця. Ні, то не він стояв зараз на самім вершку гори і бачив на обрії місто С.; не йому світ видавався таким маленьким і чудовим, як перлина. Його перлина була затиснута в кулаці. Щось прошурхотіло повз нього, ніби ящірка. Але то був камінь, завбільшки з яблуко, який котився з гори, підстрибуючи на кожній ямці. Михайло засміявся.
Через пару днів до Михайлової хати постукали. Він якраз читав і тому не чув кроків. При світлі гасової лампи важко було розгледіти чоловіка, що відчинив двері. Аж коли той озвався молодим голосом, Басараб відчув, як всередині у нього затерпло і руки враз ослабли. — Ви мене, Михайле Йосиповичу, не знаєте. Я вчитель історії, Іван Михайлович. — Так-так, — сказав Басараб. — Прощу сідати. Я вже сам збирався до вас зайти. Правда, не знаю, чи вийшла б у нас розмова. Я чув, що ви тут тимчасово. — Ще рік відпрацюю, — спокійно пояснив учитель. — Я зніму плащ з вашого дозволу. — Прошу. То був молодий високий чоловік, з рідким волоссям, при костюмі, але без краватки, що для такої старомодної людини, як Басараб, означало неофіційний характер зустрічі. — Я до вас ось в якій справі. Ваші урізькі дідусі й бабусі вдають, що нічого не пам’ятають зі свого минулого. А діти, ясна річ, фантазують. Вірити їм у такому серйозному питанні, як історія, не можна. Я б хотів їх захопити науковою роботою. Ви думаєте, я повірив, що на Ласках закопано скарб? Тутешні люди, якщо й мали колись гроші, то купували на них землю. А опришки, як відомо, у ці краї не заходили. Без сумніву, це одна з могил бронзової доби. Донедавна мені було все ясно. Коли раптом ловить мене в коридорі третьокласник Степан Страшівський і починає лепетати, що вуйко Михайло казав, аби ви, боронь боже, не розкопували могили, бо там закопане горе і воно ще живе. Повірте, у мене волосся дибом стало: живцем поховане горе! Вчитель замовк і нагадував зараз перелякане цуценя, яке вкусило і чекає, скулене, на удар. Йому було гидко це говорити, але іншої мови він не знав, крім навченої в школі і університеті педагогами-перестрахувальниками. Свій чоловік з Урожа ніколи б не розмовляв так зі старшими за себе. — Хлопець нічого не нафантазував. Я сам бачив, як люди ховали свою біду. — І давно це було? — перейшов до іронії молодий історик. — Я був у гурті людей, котрі йшли за возом, запряженим волами. На возі стояла труна, у яку кожен клав свою біду. Бувало, не вміщалася, коли пошесть чи неврожай. На всяк випадок тримали ще одну труну: для Вижнього Урожа, бо починався цей похід з Нижнього. Хто мав силу, то йшов аж на Ласки, хто не мав, полишав свою біду на громаду… — А в якому році це було точно? Як історик, я потребую дат… — Е, — махнув рукою Басараб. — Далась вам та хронологія! Не хочу, щоб ви мене вважали за варіята. Я вже свій вік прожив і пережив. Пощо вам ті дати? — Пощо? — розгубився історик. — Історія не може існувати без дат. Це й школяреві відомо. — Так воно так, але як мені трапляється якась книжка з історії, то вся вона начинена, як ковбаса салом, датами, а про те, чим дихали і що шукали люди, ні слова. Хай вже то та книжка буде для професора. А простий чоловік і радий би взнати, що колись діялось, з якого він роду, та не має звідки. Ага, бачить історичний роман… Аж труситься від утіхи, а там таке понабріхуване, що навіть йому, невченому, не по собі стає. Щось воно не те, зате читати легко, дат нема. Тобі ніколи не хотілося втекти зі школи? — І зараз хочеться! — з викликом сказав учитель. — То вже добре. Поки ти тут сидів, я зрозумів, що мусиш тікати. Не так зі школи, як від школи. Вона не безгрішна. Якщо міняти щось у цьому світі, то треба починати від школи. Ти казав дітям, як це сталося, що ми під Польщею опинились? Або чому нас звуть бойками? Або за що люди так любили Довбуша? У підручниках того нема, а якщо є, то один рядок. Та не дивись на мене так, ніби я тебе з’їсти хочу. Цьому ти мав сам вчитись. Але, певно, часу не було? — Ніхто тепер не має часу, — буркнув хлопець. — Але в мої обов’язки не входить займатися розкопками. Позакласна робота, правда, формальність. Думаєте, я не бачу, що займаюсь дурницями? Якщо я поживу ще тут з кілька років, то геть здичавію. Людина мусить спілкуватися з собі подібними, поки вона молода. Як там на старість, не знаю, але мені здається, що старі люди вміють розмовляти з усіма. Хай я дечого навчу цих дітей, але з чогось мені треба живитися, звідкись черпати силу? Не з самих книжок. Коли я сам, у мене немає стимулу. — Ніхто не хоче жити сам, то правда… — Я ніби й не здалеку, з міста М., але ваші люди мені незрозумілі й своїм я тут не стану. Вчителі-східняки по тридцять років живуть — і чужі. Скажіть, яке мені діло до Урожа, коли я тут опинився по розподілу, фактично примусово? За які гріхи мене відірвали від рідного міста, від батьків, друзів, дівчини, врешті-решт? — Маєш рацію, — знову згодився Михайло. — Але ж колись ти поїхав з дому, бо він тобі здавався тісним. Я теж свого часу подався світ за очі, коли зрозумів, що хата мені замала і до скону доведеться гарувати коло землі, плодити дітей, таких самих темних, як і я, й умерти на печі, ставши для всіх зайвим ротом і тягарем. Сам я до того не дійшов. Треба чужі очі, щоби подивитись на тебе збоку. І от якось прийшов до Урожа чоловік. Шляхтич. Ми всяких шляхтичів бачили: бідних, але гонорових. А той прийшов у дранті, геть-чисто жебрак, і просив не хліба, не води, а щоб йому заспівали пісень. Мав повну торбу паперів і пройшов уже півсвіту. Звався чудно — Зоріан.[2] Найбільше я дивувався не з того, що йому потрібні співанки, а з того, що то був вільний чоловік. Не орав, не сіяв — а жив. І був веселий у нужді. Звісно, то не був такий мудрець, як Григорій Сковорода, але сила, що кликала його в мандри заради слова, йшла від бога. Він перший пізнав, що історія народа в його піснях. Ті, котрі були після нього, зробили з того науку. Але тепер я би не пішов у ту науку. Я би повернув людям те, що забрав від них: їхню історію. Кожному селу би повертав, просив би, щоб взяли. Я не був тут чужий. Ніколи надто не віддалявся, щоб не згубити себе. А раптом вернувся вже й не старим, а престарезним. Тепер ходжу по селі й мучуся, як мені з людьми говорити. Так само, як і ти. Дивна річ, правда? — Дивна. 4

Крізь сон він чув, як важко літають хрущі між вишневим цвітом — така була тиша. Біла — надворі, чорна — у хаті. Смерділо нафтою від лампи, та не було сили вийти з хати, сісти на ганку і дивитися на великий холодний місяць. Мабуть, найдивнішим було те, що за недовге своє життя в Урожі Михайло Басараб забув про все лихе й недобре. Це його тривожило, ніби він проспав цілий місяць. У сні тіло м’якне, стає безвольним, кров застоюється. Хлопчина отой, вчитель, не міг знайти слів, щоб розповісти свій сон, а йому тільки зараз спало на думку, як це дивно, коли тобі добре, коли ти спокійний. Не бачиш тоді зла не тільки довкола, а й у собі. Ще місяць тому Басараб був одним з тих, котрі засуджені на повільне конання вкупі, гідний співчуття і жалю. А зараз став вільним чоловіком. Правда, сповна не скористався цією волею, як Іван — молодістю. Але то речі, які не можна рівняти. Нема ніякого повернення. Є лише весна, незмінна і послідовна у своїх виявах: таненні снігу, появі бруньок, цвітінні. Є постійна й необхідна праця селянина. А для нього це все — тло, яке прикрашає думки, заспокоює, присипляє. Життя як сон, і смерть як сон. Тихе згасання, яке теж незмінне у своїх проявах: дитинство, юність, кохання, робота, втома. Неможливо порушити цей хід. Досить народитися людиною і пливти від витоку до гирла або навпаки. Тому на старість не спиться. Чоловік не склепить за цілу ніч ока, бо гризе його думка, що не зробив і те, і те, не лишив по собі спадкоємця, котрий би взяв з рук в руки всю роботу. Життя часом уривається, як стежка над розмитим берегом, що далі нею вже ніхто не піде. Не втримався — треба було до кінця бути статечним сільським дідом, котрий «глаголить народну мудрість» і не має жодних сумнівів. Нащо баламутити хлопця? Хто мудріший — той, що вріс у землю і має твердий спокій від незмінності всього сущого, чи той, який вчиться мудрості на власній і чужій біді? Е, та всім не догодиш… Знайся кінь з конем, а віл з волом. Хіба де взяти другого коня? Згадалася мати. Не та добра, ласкава, гірко спрацьована, яка, викупавши його в суботу і вдягнувши у свіжу сорочку, брала на руки і несла до печі, тішачись, що він такий чистенький, такий маленький, як гусятко. А страшна — чорна, простоволоса. Коли село взнало, що хлопців будуть брати до війська, дарма що її діти були малі й село їхнє мало щастя у бога, мати стратилася з розуму. Тато був у лісі, та його б не взяли, бо кривав на ногу ще з дитячих літ. Мати вішала по плоті випрані лахи, коли заголосила сусідка. Михасько бавився з песиком коло дороги, і щось змусило його обернутись. Не лемент, а вже як стихло. Мама вхопилась рукою за груди і побіліла. Чи мала заслабе серце, чи далося взнаки те, що недавно народилась в неї маленька Настя і тиждень тому вмерла, мати, замість того, щоб поплакати разом з сусідкою, пішла блудом по Урожу. Кричала: «Йой, людоньки, чорна година настала! Всі молоді дубки порубають…» Люди виходили з хат, і ніхто не смів її спинити. Дивувались, де та війна. А мама, як бачила хлопців, пошепки просила не йти на війну, а сховатися в лісі. Навіть таких молоденьких просила, що їх би й не взяли. Тато закрив дітей у хаті, дав бульби в лупині й заказав, аби не плакали. А сам ходив за мамою, вговорював, щоби верталася до дітей, не робила встиду і ганьби. Але мама не чула. Баби казали татові, аби дав жінці спокій, бо то її устами сам святий дух промовляє і вона мусить викричатися. Тепер чужі жінки приходили до хати, цілували дітей, пхали їм гостинці, доїли корову, варили їсти. Все це було повите таким чорним смутком, що йому, найстаршому, здавалося, ніби мама вмерла. А вона з Урожа пішла до Винник, Мокрян, аж на Голодівку. Ой як я си заспіваю, ой як я си вівкну,
Піде голос попід колос аж на Голодівку.

Не пісні, а страх сіяла мати по довколишніх селах, серцем чуючи, що за одною війною прийде друга, третя і її та й людські діти будуть сходити кров’ю на чужині. Від спільної біди прокидається розум, а в кого він прокинеться найперше, той мусить відболіти найбільше. Мати вернулась така, що менші діти заплакали від страху. Вона й сторонилась їх ніби чужа, доки не перебралась у чисте, не розчесала волосся і не зварила їсти. Але такою, як раніше, вона вже не стала. Великий бойко, Іван Франко, щоб надати цій події значущості, назвав жінку-пророчицю бездітною вдовою.[3] …Михайло Басараб заснув, так і не вийшовши надвір, де серед тиші росли наче молоком облиті яблуні й вишні. І він ріс з маленького хлопчика-сина, за одну ніч виростаючи чоловіком, батьком. Прощання

То було ще до твого народження, сину, Коли ми збирались до Бразілії. Лише я пам’ятаю, який то був смуток їхати в світ за долею, що втекла з цілого краю. Може, десь є рай ліпший, ніж наша земля обітована з гнилою бульбою і капустою, гнила від сірих дощів і тьмяних вікон, темна від поту і літніх повеней, які перетворюють Бистрицю в ненажерну пані, котра жере навіть трухляві верби, не годні вже й на дрова. А сонечко вигляне — не хочеться їсти, не хочеться їхати ні в Бразілію, ні в Америку, ні до раю. За літом — осінь, за нею — дощі. Бульба як горох, коноплі згнили, дах протікає. А в корчмі жид торгує горілкою, а Іуда — бразілійським раєм. Платіть їм кров’ю, бо в них своєї немає. Своя загнила. А немає крові — дайте перли, що позатискали в репаних кулаках. На дорогу вистачить. А там, там кожному уріжуть по Урожу. «Ой хто хоче гроші мати, най їде за море, Там він зараз розізнає, яке то є горе». Іуда в чорному капелюсі і в чорній камізельці з блискучими гудзиками ще й досі ходить по селі, тягне людей в пекло. Хлоп вернувся звідти, то повісив його на грушці, навіть дзигарка не взяв, дурний.[4] Потяги йдуть, везуть худобу, котра плаче-йойкає, а назад вертатись не вміє. Русинська худоба… «Вийду я на поле, а там білі квіти; Плаче жінка молодая, Ще й маленькі діти…» йой… Мамо, хочу питки, додому хочу… Та втеча — вже історія втечі. Спів і плач, стук коліс, Чужа мова незрозуміла і свой Окам’яніла. На каміннім хресті — розіп’ятий бойко, зраджений Іудою в чорній камізельці і з гнилими зубами. Сірі воли тягнуть по болоті фіру лиха, що зветься Україна. Лише там дано було нам зрозуміти, що тут Україна… Я розповів тобі це, синку, коли ти вернувся і знов захотів піти. 5

Лице давно не голене, на плечах затепла для травня куртка, комір сорочки чорний від поту. — Тату, коли я дізнався, що ви в тому домі, мені не захотілось жити. Я би спалив братову хату, якби вона була з дерева. Чесне слово! Був би щасливий, коли б ці жлоби позбулися того, що накрали. Поїхав забрати вас звідти, а мені кажуть: втік ваш тато. І сказали куди… — Я думав, вони не знають… — здивувався Басараб. — Пенсію вашу дали. Правда, довго не вірили, що я ваш син. Гриць витяг з кишені жмут грошей і поклав на стіл. — То є добре, — втішився старий. — Буде за молоко заплатити сусідці, та й тобі дам. — У мене, тату, ціла купа грошей. — Та хіба в тюрмі платили? — Тату, я вже три місяці як звідти вийшов. — Чого ж не писав, не приїхав?.. — Е, — скривився Гриць, — не будемо про це говорити! Я вже лисий і старий. Ніхто б і не подумав, що маю тата. Сиротою легше жити. — Не кажи так. — Я у вас трохи побуду, добре? Натомився. Хіба не гнівайтесь, як одного разу прокинетесь, а мене нема. — Хіба ж я не знаю тебе, Грицю? — Потім про все поговоримо. Їсти хочеться. — Я зараз до сусідки підскочу, щось принесу. — Пошліть когось в магазин за куривом. — Добре, Грицю. Поки Михайло в старечих руках ніс банку молока до хати, його молодший син заснув на ліжку, скинувши хіба грубі зимові черевики… Він не будив його, навіть намагався не дивитись, щоб син не збудився від погляду. Пішов гроші тратити до магазину. — Що ви так біжите, Басарабе, як молоденький? — питалися в нього люди. — Син до мене приїхав, Григорій… Басараб накупив повну торбу їстівного, прихопив пляшку горілки. Взяв чайник, дві миски, кишеньковий ліхтарик. Ледве дотягнув усе додому. Грицько спав аж до ранку. Старий постелив собі на канапі й сяк-так перебув цю ніч, раз у раз прокидаючись. Було дивно чути в хаті чийсь віддих. Іноді Гриць стогнав, але не від того, що йому боліло, а так, як стогне перемучений дорогою чоловік. Під лавкою темнів рюкзак. Басараб був певний, що то увесь Грицьків маєток: трохи білизни, сорочок, светр, штани… У нього самого було небагато речей, коли він тут з’явився. А тепер і чайник, і каструлі, і ліхтарик. У колишній міській квартирі лишилося повно речей, але жодна з них не була йому потрібна в тому домі. Та й зараз не потрібна. Син з невісткою забрали їх собі, а квартиру він здав державі. Він би переписав її на Грицька, але це виявилося неможливим. Син і невістка гризли йому душу, аби пустив квартирантів або ж їх прописав. Вони би вже знали, що робити з квартирою. Сам Басараб не збирався туди вертатись. Грицько щось двадцять літ бурлакував, потім сидів у колонії і як мав кудись вертатись, то хіба до Урожа. Він лише так каже, що піде… Звісно, піде. Але вернеться. Може, захоче поставити собі нову хату. Басараб встав, коли вже добре розвиднілося надворі. Тихенько розпалив піч, начистив бульби і поставив варитися. Грицько був худий, як гак. Видно, гризота його з’їла. Вбити чоловіка машиною — того вистачить на все життя. На найситніших харчах не від’їсишся. Навіть тяжка праця не вилічить, бо чоловік створений не задля роботи, а робота задля нього. До людей, які роблять щось одне, приходить чужий. І його не хочуть прийняти до себе. Грицько повторить батькову долю, якщо знайде притулок тут, де коріння роду Басарабів. Але пам’ятатиме він уже менше, пам’ятатиме тільки себе. Його батьківщина — це він сам. Батьківщина старшого сина — його майно. Це їхня опора, яку так легко вибити з-під ніг. Неможливо вибити з-під чоловіка лише землю. Може, воно й ліпше. Лишившись без нічого, людина зникає і обриває зв’язок зі світом. Вона вже не мучиться. Тільки мало хто вибирає цей шлях по своїй волі. Треба народитись здоровим, щоби залишатись самим собою до кінця, уникнути всіх сітей. Щойно народжене дитя — це теж перлина, яка має діяти згідно своєї первісної чистоти, а не згідно того, що закладене в неї прикрим досвідом батька і матері. — Колись я дуже хотів, щоб ти був схожий на мене. А тепер бачу, що тоді ми були би з тобою зовсім чужі. Я мав би тебе лише навчити найпростішої речі — розважливості. Того було б доста… — Якраз цього вам не вдалося, тату. І слава богу. Я роблю те, що мені хочеться, і ні за чим не жалію. — Ти робиш навпаки… — Це — мій стиль. Я щасливий, коли мені вдається змусити долю звернути вбік. Даруйте, тату, чоловік в тюрмі знає хіба книжну мову і на волі говорить лише нею. Бо між зеками самі мати… Але суть ви зрозуміли? Оце й тримає мене на світі, за що й вип’ємо. — Не бійтеся, тату, — перейняв Грицько батьків погляд. — Я майже не п’ю. З усіх людей тільки з вами можу отак спокійно говорити і відчувати при цьому велику любов і повагу. Мені завжди було жаль старих людей. У них і гривеник на пиво попросиш, і розкажеш найпаскудніше — і вони тебе зрозуміють. Я, певно, таким не буду. Під кінець життя збиратиму пляшки чи здохну, десь у поїзді або в електричці. Раніше я цього боявся, а тепер байдуже. Як ви помрете, я стану ще байдужішим. Я вам тому й не писав, щоб не шарпали добрі люди з певних кіл за мої гріхи. Приїхав сюди по своїй волі й не буду від вас відкуплюватись грішми. Зеник вам нічого не тикає? — У мене ж пенсія. Жив у місті доти, доки мав силу. Ти ж знаєш нашу квартиру, скільки там усього треба доглянути, прибрати. А тут я ожив: город, як бачиш, засадив, повітря здорове… І смерті не чую коло себе. — Ви добре виглядаєте, тату. У вас душа здорова, а на моїй уже живого місця не лишилось. Я б тут жив, якби знав, що вилікуюсь. Пожертвував би й своїм «стилем». Зрештою, це теж було б у моїм стилі. Поворот — і вже позаду нічого нема, щезло з очей. Безліч поворотів, ніби безліч оновлень. Втрати, чим їх більше, тим легші. — Людина не залізна, — зауважив Басараб. — І кожна втрата їй дорого коштує. Невже ти думаєш, що я весь час був спокійний? Навіть якби хотів, мені б це не вдалося. Голод, війни, еміграція, втечі… Все міняється з часом. Не змінюється лише те, з чим ти народився, бо воно дається не долею, а природою чи богом. Я вночі думав над тим. Треба раз у раз спинятись і прислухатись до природи. Там — сама правда. Дуже мало людей народжується підлими. Це у них в крові. Може, їхні предки мчали на конях, грабуючи і винищуючи все на своєму шляху, бо вважали, що коли не вони, то їх… Я й сам сумніваюся, чи вдалося б навернути отих людей до добра. — Тату, то все філософія, яка набридає ще до того, як її почуєш! Я мав час подумати. Цілих три роки думав і дійшов висновку, що в стоячій воді форель не живе. Слава богу, не кожен з нас такий, як форель… — Але форель любить бистру і чисту воду. Тому ні в Дністрі, ні в Бистриці вона не живе, бо вода уже не така чиста. — Це вже деталі! — відмахнувся Грицько і на якийсь час замовк. Розмова обох їх втомила. — Тихо тут увечері. Все спить. Як у стоячій воді. Бачите, тату, мені вистачило кількох днів, щоб знову відчути себе фореллю. Я сюди пішки прийшов. Із самого Львова. І грошей не було. Зрештою, хіба в них справа? Міліція затримала за бродяжництво. Хочеш мандрувати — мандруй у відпустку або на пенсії. Отак мене зустріли рідні краї. Я би міг за дві години сюди приїхати, але хотів пішки, щоб згадати, що це таке — свобода йти куди тобі заманеться на своїх ногах. Ох, тату, якби ж то озлобленість, а то байдужість, котра вбиває охоту до всього! Оце зветься кінець молодості… — Що ж, синку, — зітхнув Басараб, — у людини не один вік… — Я нічогісінько не зробив, нічого! — урвався голос Грицькові.— Нічого не навчився, не прочитав і десятої частини тих книжок, які мав прочитати; я не любив нікого, врешті-решт, — лише втікав, щоб не загрузнути в брехні і підлості. Єдине, чим я можу гордитися, це те, що я ніколи не робив зла слабшому за себе. Бачите, тату, ви в мене за сповідника… — Якщо легше, то говори. Я дам тобі прочитати Сковороду. Я півжиття вчуся у нього спокою. Він казав, що рід людський — це чорна книга і треба її читати забавляючись. — Знаєте, мені здається, що ви все життя спостерігали, до чого я докочуся. Добре, що хоч не казали потім: «Я так і думав». Я довго шукав у вашій святості слабкого місця, бо абсолютно досконалий хіба господь-бог. Тепер бачу, що ви ніколи не втручались. Ви нас створили, щоб ми самі давали собі раду. І от маєте: один — вічний волоцюга, а другий — жлоб і куркуль. Тіштеся, тату! Гриць розвів руками, далі схопив з цвяха зеленого капелюха і подався з хати в чому був. Уже й по розмові. Може, й краще: провітриться, охолоне хлопець. Накурив як, нічим дихати… Михайло рушився, щоб відчинити двері, й тут його щось вдарило в груди, аж заточився. А потім слабість, відняла йому руки й ноги. Мусив перечекати. …Йшли вони неширокою дорогою через Глинне, Горішню Дубину, через ліси, які кінчалися грубими буками на Підбузькій горі. При самім її чубку чорніли ялини, пристанисько ведмедів. Ясно-зелена ліщина гнулася на прохід. Хлопчики вільно проходили попід нею, а він мусив піднімати гілля рукою. Жінка-чужинка лишилася в місті, не хотіла сюди їхати. Вони йшли утрьох, і чоловік радів, що пам’ятає, куди веде стежка. Чим далі в ліс, тим тихше поводили себе діти. Врешті він обняв їх за плечі, хоча йти отак було незручно, і стривожені голівки торкались його стегон. Боже, які його діти ще малі й беззахисні, думав він. Коли вже вони виростуть настільки, щоб самим прийти, безпомильно вгадуючи шлях, до Вербового потоку і сміливо дивитись згори на гостре сіре каміння. У лісі проясніло. Це означало, що вони виходили. Сріблясто-зелене жито пускало вузьке колосся в небо. «Дивіться», — сказав чоловік, повернувши обох хлопців лицем до долини. У нього паморочилося в голові від плавності ліній поля, вузьких смуг ярів і лісу, який перетинала дорога в місто С. Гори і ліс закривали місто, що було там, де сонце заходило влітку. «Болить, тату!» — зойкнув менший хлопчик. «Що?» — похопився він. «Ти мені здавив плече». «Я не хотів, синку. Давайте сядемо. Такого ви ніде не побачите. Тут починаються наші гори…» Прокукурікав півень. На дерев’яній сірій церковці, що виглядала з жита по той бік поля, блищав хрест. «А що там?» — показав рукою старший. «Село. Лопушна. Ось бачите стежечку в житі? Нею можна туди дійти». «А ми підемо?» «Ні. Я вам покажу Вербовий потік. Коли ви підростете, вийдемо аж на саму гору». Вони знайшли місце, яким легко було перейти через потік. Чоловік хвилювався, коли вів хлопців по краю глибочезного яру, на дні якого дзвеніла вода. Під буками не росла трава. Земля була встелена їхнім чистим сухим листом, і він шапкою нависав над жовтою стіною яру. Глина обсипалась, оголюючи коріння дерев, що росли на краю, і вони падали вниз. Деякі з них були такі великі, що вершками зачіпались за другий берег. «Тепер, якщо йти вниз, — пояснював він, — потік виведе вас просто в поле, а звідти вже видно Уріж. У горах важко заблудитись». «А що таке „заблудитись“?» — спитав Гриць, котрому було тоді п’ять років. — Я б пішов з тобою до Вербового потоку, але тоді б нам довелось плентатись. Ліпше йди сам. — Та я заблуджуся, — посміхнувся Грицько. — Ти вже знаєш, що таке заблудитись? Син не зрозумів. — Я б хотів у лісі збудувати курінь і трохи пожити без людей. — Чого ж ні? Якраз над Вербовим потоком міг би поставити. — Я щось пригадую, наче крізь сон, коли ви нас водили туди в дитинстві. Тільки не пам’ятаю, чи мама була з нами. — Ні, мати ніколи не бачила Урожа. Вона встидалася, що я хлопського роду, хоча уже тоді можна було не встидатись. Та й мала слабе здоров’я, — виправдовуючи жінку-чужинку, сказав Басараб. — Е, тату, при чому тут слабе здоров’я! — скривився Гриць. — До Бразілії їхати мала здоров’я. Якби брат не заслаб, жили би тепер за океаном. Наша мама хотіла розбагатіти. Їхати у вагоні для худоби з хлопами не повстидалась. — Ми їхали у третьому класі. — Один дідько! Зрештою, вічна пам’ять нашій матусі. Я досі не можу їй пробачити, як вона не пускала нас бавитись з хлопцями, бо ті «нам не рівня». У дитинстві хочеться демократизму, а потім — щоб тебе поважали, якщо вже не доробився ні маєтку, ні становиська. — Правда кажеш, — лукаво підтакнув Михайло. — Тому я й радів, коли міг з вами втекти кудись. — Мушу вам сказати, таточку, — в тон йому мовив Грицько, — що ні мамині, ні ваші надії ми не виправдали, особливо я. А братик, якщо сюди й заявиться, то, даруйте, хіба на ваш похорон, з надією, що виторгує за хату кілька соток. — Хата твоя, навіть коли поїдеш… — Хай бог мене скарає за підлу думку, але я цього сподівався. І дуже хотів застати вас живим. Не думайте, я не просив би вас. Я мовчав би як риба. — Завтра ж перепишу хату на тебе. Навіть якщо матимеш інший дім, завжди знайдеться хтось, котрий міг би тут жити. Скільком людям не вистачає даху над головою… Я боюсь, що помру не тут. Щоб тут жити, треба бути господарем, а не дачником. — До брата поїдете? — Не знаю, — сухо кашлянув старий, і перед очима його постали в жовтих патьоках стіни корпусу будинку для престарілих, де він нудив світом, не чекаючи ні листів, ні відвідин, лише смерті…
«Тату, ви завше були самі по собі,— казав йому старший син, викладаючи на вкритий вилинялою цератою стіл гостинці: помідори, півторта, ковбасу — все нестравне для старечого шлунка. — А мені страшно подумати, що хтось дізнається, де живе мій батько. Останній раз вас прошу: перебирайтеся до нас, бо я сюди більше не приїду. Я слабий роблюся, коли вас тут бачу. Мені повіситись хочеться!» «Бійся бога, що ти береш собі до голови! Я сам хотів тебе просити сюди не, їздити. Я ще годний бодай раз у місяць до вас навідатись». «Не любите ви мене, тату, — трохи спокійніше відказав син. — Це все на зло. Ви хочете принизити мене. Жебраком легше жити, ніж в достатку. Нема тепер жебраків. Усі рівні. Хто має клепку в голову, той живе краще. Я ще совісті не втратив, хоч маю і дім, і машину, і гроші на книжці. Мені серце болить за вами. Ви ж самі себе принижуєте, ставите на рівні з тими, у кого діти-падлюки! Виходить, я теж падлюка? Я зроду-віку ніколи не чув, щоб отак себе добровільно поховати у цьому… смітнику…» «Я не хотів би завдавати клопотів своїм дітям…» «Які ми гонорові, як кажуть в Урожі! Та якби я хотів, вас би вигнали звідси. Займаєте чиєсь місце, вам це ніколи не спадало на думку?» «Спадало. Своє місце трудніше знайти, ніж розбагатіти. Я ще не знайшов його». «Чесне слово, якби я не був вашим сином, то подумав би, що ви від старості помішалися!» Михайло Басараб дивився на сина спокійними очима і хотів, щоб цей чужий чоловік пішов геть з чистою совістю, але не знав, як це зробити. Діти не були схожі на нього. Вони не пережили того, що пережив він, і не мали страху. Війна

Просмотров: 121

Вернуться в категорию: Фото и дизайн

© 2013-2017 cozyhomestead.ru - При использовании материала "Удобная усадьба", должна быть "живая" ссылка на cozyhomestead.ru.